Українські традиції

Великдень(Пасха)

Найкращий час для варіння писанок — чистий четвер.

Викидаючи шкаралупки з-під крашанок, слід перетерти їх на дрібні друзочки, щоб ними не змогла скористатися відьма. За народними віруваннями, у велику шкаралупку відьма за слушної нагоди набере роси й напоїть худоби, зашкодивши таким чином їхньому здоров'ю.

Щоб добре неслася свійська птиця, стовчені на порошок шкаралупки від писанок слід додавати в корм для птиці; шкаралупки з крашанок треба викидати потайки, якщо вони не потрібні для інших магічних дій, оскільки в тому разі, якщо відьма заволодіє друзочками від крашанок і вколе когось ними, то людина тяжко захворіє.

Найкращий спосіб позбутися непотрібних уже шкаралупок — викинути на стріху дому або викинуту у воду, що тече.

Шкаралупки від крашанки використовувалися раніше для лікування пропасниці, курячої сліпоти, зубного болю (обкурювали хворого), а хустка чи рушник, яким обтирають крашанки, використовували проти бешихи (також обкурювали).

Свячений хрін допомагає проти нудоти та глистів.

Свячені пшоно та сіль допомагають від пропасниці.

У жодному разі не можна топтати шкаралупки крашанок або писанок — це великий гріх, за який Бог може покарати навіть хворобою.За народними віруваннями, ту писанку, яку ви отримали першою на Великдень, слід зберегти, оскільки вона має чарівну силу — охороняє від злого ока, може запобігти пожежі або й припинити її.

Посвячена на Великдень голка допомагає від курячої сліпоти. Процедура «лікування»: слід дивитися крізь вушко цієї голки на схід сонця.

Народ вірить, що в тому разі, якщо всю великодню службу вистоїш у церкві з крашанкою, усе уважно слухатимеш й не почнеш при цьому дрімати, то ця крашанка матиме дуже довгий «термін придатності» — не зіпсується навіть через багато років. Такі довголітні крашанки користуються великим попитом у відьом і нечистої сили: вони всіма силами намагатимуться виманити це яйце з метою застосування у своїх чаклунських експериментах. Найбільшу силу має крашанка, яка побувала в церкві десять і більше років поспіль.

Уночі перед Великоднем уся родина бере участь у своєрідному ворожінні: треба покласти в посуд, наповнений водою, монетку та крашанку. Той член родини, який прокинеться раніше від усіх інших, і є господарем монети й крашанки і найщасливішим цього свята. Здебільшого такий великодній подарунок отримує дівчина на порі, якщо така є в родині.

Пасхальна ніч в українських народних традиціях

У ніч перед Великоднем парубки розводили вогонь і стежили, щоб він горів усю ніч, світив янголам-хранителям, які зараз над землею низько літають і за порядком наглядають. Вогонь палили не тільки надворі — у кожному домі родина запалювала символічну свічку й підтримувала вогонь до самого ранку.

У деяких регіонах України в ніч перед святом не можна спати, це правило стосується навіть дітей і літніх людей. Вважається, що коли людина засне, у її сон може проникнути нечиста сила . У крайньому разі дозволяється куняти, але не в ліжку — ліжко навіть розстеляти не можна! Обов'язково треба попросити цієї ночі прощення в померлих родичів, пригадати їх добрим словом.

За народними уявленнями, ніч перед Великоднем магічна — можна за слушної нагоди знайти скарб. Здебільшого скарби народна уява чомусь «розташовує» поблизу кладовищ. Кажуть, якщо на кладовищі побачиш вогонь, начебто під цим вогнем треба скарб шукати.

Але легко нажиті гроші, тим більше знайдені перед Великоднем на кладовищі, до добра не доводять: легко прийшло — легко пішло. Здебільшого скарби ці — прокляті на багато сотень років наперед.

Священики цього дня одягають світлий церковний одяг замість повсякденного темного. До початку утрені священики, відповідно до стародавніх традицій, обкурюють церкву фіміамом. Це на знак ушанування благодаті, що люди отримали через Христове Воскресіння.

За давніх часів слід було ставити в храмах і церквах спеціальний посуд із палаючим вугіллям для обкурювання приміщення. Під час великоднього богослужіння в церкві запалюють усі світильники.

На Великдень до церкви збирається така сила людей, що не всі й у церкву можуть увійти. Ті, хто спізнився й тому не вмістився в приміщенні, стоять на вулиці перед церквою та слухають святкову службу.

Після богослужіння із церкви виносять хоругви, хрест. За тим усі покидають церкву слідом за священиком. Важливо, щоб у церкві ніхто в цей час не залишився, тому церковний сторож уважно перевіряє, чи всі вийшли, а потім ретельно замикає двері та стає біля них — охороняти, щоб відьми до церковного замка не доторкнулися.

А залишитися в замкненій церкві можуть спробувати відьми, упирі й інша нечиста сила, що втрачає на Великдень свою силу й тому ховається по кутках святого місця; відьми намагаються торкнутися рукою священика — начебто це додає їм сил. Якщо хочеться побачити цього дня справжню відьму, то слід принести із собою на богослужіння шматочок деревини від труни з дірочкою посередині. І через цю дірочку слід дивитися — потайки шукати відьму. Пощастити з «побаченням із відьмою» має також тим, хто прийде в церкву з вареником (пригадайте один зі способів побачити відьму, пов'язаний із Масляною).

Під час урочистого співання «Христос воскрес!» парубки й чоловіки, які стоять на вулиці, стріляють із рушниць і саморобних «гармат». За народними віруваннями, такі постріли вбивають чортів.

Потаємні бажання, загадані під час великоднього богослужіння, мають магічну силу, як і майже все, що пов'язане із цим чудовим святом. У відповідь на священикове «Христос воскресе!» треба не відповідати «Воістину воскресе!», а загадати заповітне бажання — і воно обов'язково здійсниться.

Було в наших предків й досить моторошне вірування: вважається, що на Великдень можна похристосуватися навіть із померлими родичами. Для цього слід піти на могилу до них під час богослужіння в церкві та сказати традиційне «Христос воскресе!» — і у відповідь, кажуть, можна почути прямо з могили «Воістину воскресе!».

Вітати одне одного — христосуватися — люди починають одразу після великоднього богослужіння. Звичай велить цілуватися, обмінюючись крашанками. Приклад подають священики, які правлять службу (зазвичай великодню службу править не один, а кілька священиків).

Одразу після служби в церкві добрий господар не поспішає за святковий стіл, а спочатку обходить своє господарство, пересвідчується, що все в порядку, посипає свяченою сіллю, відганяючи в такий спосіб нечисту силу, вітається з худобою. Звичай велить пригостити худобу та бджіл святою їжею — кожному дати по маленькому шматочку свяченої паски.

І тільки після всіх цих дій господар заходить до хати, де в цей момент дбайлива господиня подає на стіл святковий обід. Перед тим як сісти до столу й узятися до смачного обіду, уся родина урочисто вмивається в мисці з водою, у яку покладено три крашанки червоного кольору. Народна традиція велить першою вмитися дівчині на порі, потім — синам, потім — матері, а наостанку вмивається сам господар.

За свяченою паскою за старих часів намагалися передбачити, як вестиметься господарство. Наприклад, якщо випадково на пасці буде знайдено білу шерстинку, значить, біла худоба буде плідна та здорова, а якщо шерстинка якогось іншого кольору, то саме такого кольору й треба заводити в господарстві худобу.

Обряд розговін, що припадає на Великдень, — дуже важливий етап святкування. Уся родина спочатку молиться Богові, щоб і наступного року мати щастя святкувати Великдень. Потім усі члени родини сідають до святкового столу. Господиня ховає шматок першої паски й пригощає корову — щоб добре телилася. А потім уже сім'я береться до обіду.

Уживати алкогольні напої протягом цього періоду вкрай небажано. Старі люди говорять, що п'яницю Бог покарає — і буде людина ходити весь наступний рік наче вві сні або во хмелю.

Прийнято в цей день поминати померлих родичів або тих, про кого невідомо зараз нічого. Якщо родина все ще очікує зниклих членів, то слід заховати в сухому теплому місці шматок великодньої паски й три крашанки. Усе це треба прикрити висохлою материнкою, яка є символом вічної надії.

Після великоднього обіду люди йдуть на цвинтар — привітати померлих родичів зі Світлим Воскресінням Господнім, залишають на могилах родичів і друзів паски та крашанки, щоб діти забирали та поминали.

Є дуже цікавий великодній звичай — гойдалка. Походить він ще з дохристиянських часів іє однією з найулюбленіших народних розваг. За часів християнства, як і більшість язичницьких свят, гойдалка пристосувалася до православних переказів. Тепер вважається, що кожен — і найстарший, і наймолодший — має обов'язково погойдатися на Великдень на згадку про те, що зрадник Іуда повісився.

У великодній понеділок люди ходять одне до одного в гості, обмінюються крашанками та пасками, цілуються-христосуються. У першу чергу слід відвідати близьких людей — родичів, друзів, священика та інших.

Урочистий обов'язок віднести святкові пироги покладається на дітей. Ті, хто отримує подарунки, заохочують маленьких візитерів солодощами та дрібними грішми, причому солодощами має пригощати жінка, а грішми обдаровувати — господар дому.

А наступного дня діти, здебільшого хлопчики, виголошували перед родичами та друзями великодні вірші, вітаючи всіх зі святом і бажаючи всього найкращого:

Коли прийняв Ісус муки,

Узяли Його під руки,

Його Мати стояла,

Такі слова промовляла:

«Як будеш Ти воскресати,

Перед Тобою будуть янголи літати,

Зі святим Воскресінням вітати».

За свої привітання малеча отримує знову ж таки гроші та солодощі, на додачу — крашанку.У деяких регіонах України зберігається звичай обливатися водою у великодній понеділок, він так і називається — обливальний понеділок. Здебільшого дістається дівчатам, оскільки хлопці в цей день не тільки дотримуються народних традицій обливання водою, а й користуються нагодою в такий спосіб позалицятися. Корені цієї «обливальної традиції» — у вірі в очисну силу води.

Не тільки українці завзято очищують себе та свою оселю за допомогою води. Ще давні римляни були переконані, що обливатися текучою водою корисно для здоров'я. Німці вважають, що треба у великодню неділю мовчки зачерпнути води з джерела, причому зачерпувати слід за течією й бажано о дванадцятій годині ночі. Ця вода, на думку німців, має цілющі властивості, дарує здоров'я.

У чехів, наприклад, також є традиція обмивати руки й ноги на Великдень. Серби також вірять у цілющу силу води: вони обливають свої доми, виганяючи в такий спосіб нечисту силу. Боснійці мають звичай купатися у джерельній воді — це приносить здоров'я та удачу. Поляки, як і українці, також обливають дівчат водою.

Третій день Великодня — день проводжання свята. Молодіжні громади збиралися на танці, ігри й розваги. Від цього дня починається так звана «вулиця» (своєрідні молодіжні вечорниці на вулиці, просто неба). Триває «вулиця» аж до 14 вересня. «Вулиця» передбачає веселе проводження часу: музику, співи, танці тощо. Завдяки цьому звичаю зберігалися народні традиції, позитивні дружні стосунки. Зараз цієї традиції вже майже не дотримуються, молодь обирає дещо інші розваги. Але чи не є сучасні дискотеки оновленим варіантом «вулиці»?

 

Різдво Христове

Відео(Клацніть)

www.youtube.com/watch?v=2sHFxR4SHMI 

Різдво Христове — велике християнське свято, день Народження Ісуса Христа, Спасителя світу і Відкупителя людей з полону гріха. Свято Різдва Христового вважається другим після Пасхи (Великодня) великим святом, хоча у багатьох католицьких країнах народне благочестя досі відводить йому головне місце серед свят.

Свято Різдва належить до великих християнських, так званих Дванадесятих неперехідних свят, та має п'ять днів передсвяткування і шість днів післясвяткування і завершується святом Обрізання Господнього.

Цього дня сталася велика для всього християнського світу подія — народження Ісуса Христа у Вифлеємі (Ісус у перекладі з єврейської означає «спасіння»). Усі християни переконані, що Ісус Христос був посланий Богом на землю задля спокутування гріхів і спасіння людства. Старозавітні пророки провістили місце і час народження Спасителя світу — 5508 рік від створення світу. Отже, 7 січня — це день народження Сина Божого на землі. Від цього дня починається відлік часу.

Різдву, за церковним статутом, передував чотиритижневий Різдвяний піст (Пилипівка), з 27 листопада до 6 січня. У цей час виконувалися всі хатні роботи: світлицю білили, прибирали розписами, вивішували найкращі рушники, розкладали килими. Покуття оздоблювали особливо урочисто й прикрашали запаленою свічкою чи лампадою. Тут ставили перший символ усіх трьох зимових свят — дідух (сніп з колосків жита чи пшениці, зібраних наприкінці жнив). Зерно з дідуха зберігали до весни, примішуючи потім до посівного — для забезпечення багатого врожаю. Особливого значення надавали різдвяній погоді. По ній визначали майбутній врожай. Різдвяні свята в Україні, за язичницькою традицією, пов’язані із культом предків, з шануванням душ померлих. Відтак, узвар і особливо кутя, які обов’язково мають бути на кожному столі – насправді є поминальними стравами.

Вранці 7 січня українці йшли до церкви, щоб віддати шану новонародженому Христові. Після закінчення церковної відправи родина знову збиралася на святковий обід, який вже не був пісним, та починалася велика різдвяна гостина. Сало, печінка, ковбаса, різні смаженості та копченості, все за чим сумувала під час посту душа, повинно стояти на столі.

По обіді наступає час заслуженого відпочинку. В гості ж потрібно йти вже після обіду. Одружені діти, як правило, йдуть до своїх батьків. Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день, пробачати одне одному образи, вільні й мимовільні, щоб на повну міру відчути радість життя.

Споконвіку існував у нашому народі гарний звичай бажати один одному і господарям щастя-здоров'я, многих літ і всяких статків у хаті і родині. Вже по Святій Вечері українці починали ходити по хатах, піснями та відтворенням побутових сценок поздоровляли господарів та їхніх дітей та вінчували їм злагоду й достаток. Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий Вечір; на колишній Гетьманщині, в Слобідській Україні та в Гуцульщині — на перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться Богослуження. На Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день свят вранці.

Готувалися до колядування заздалегідь — виготовляли колядницькі обладунки: восьмикутну зірку, маски Кози, Ведмедика. Різдвяні колядницькі гурти споряджали переважно парубки. Вони обирали отамана — хлопця, котрий вирізнявся спритністю, дотепністю і якого в селі поважали. Крім того, він мав уміти гарно починати пісню, зробити в ній вивід. Традиційний одяг колядницьких ватаг — білі та коричневі кожушки й свитки, чоботи власної роботи, хустки або віночки у дівчат. Святкові ватаги залежно від регіону різнилися своїм кількісним складом і обрядовими персонажами.

Спас

Дев'ятнадцятого серпня є свято Преображення Господнього, або Спаса. Це народне свято східних слов'ян відоме з давньоруських часів. Святкування Преображення триває 9 днів, з 18 до 26 серпня. У це свято за древнім церковним звичаєм  святять груші, яблука, мед і об­жинкові вінки або жмут колосся жита й пше­ниці. Тому в народі цей день називають Другим, або Яблучним, Спасом. Свято Преображення обрано для благословення плодів, бо в Єрусалимі саме в ту пору дозрівав виноград, який і прийнято освячувати в цей день. Церква, благословляючи принесені плоди, утверджує думку про те, що все — від людини до рослини — повинно бути присвячене Богу як Його творіння.

За народними прикметами, Яблучний Спас означає настання осені і перетворення природи. Прийнято вважати, що ночі після Спаса стають набагато холоднішими. В середній смузі України від цього дня вже можуть починатися приморозки, а тому й ка­жуть: «Прийшов Спас, держи рукавиці про за­пас!»

Зі святом Спаса пов'язані різні обжинкові обряди: святять у церкві обжинкові вінки, на ниві ставлять«Спасову бороду» — останні незжаті колосся, які просто на полі урочисто зав’язуються червоною стрічкою і яким приноситься в жертву хлібина. Цей обряд має також назву Велесової, або Дідової Бороди. До церкви несли святити квіти, мак, вірячи, що обсипання свяченим маком перешкоджає ходити до хліва відьмам, а до дому — ходячим покійникам. Після посвяти квіти й голівки маку кладуть за іконами, де вони зберігаються до весни. Весною мак розсівають по городу, а сухі квіти на Благовіщення вплітали до своїх кіс — «щоб не випадало з голови волосся».

На Спас поминають померлих. За народньою мітологією, це третій виступ мер­ців на світ у весняно-літньому сезоні: мерці з'являються на Страсний Четвер, на Зелені Свята і на Спаса. Наш народ вірить, що предки сприяють цвітінню і дозріванню плодів, охороняють ниви, садки і городи... Тому в ці дні приносили жертви Роду і Рожаницям як родинним богам. Саме їм урочисто виготовляли і запалювали спасівські свічі з нового воску, кришили хліб, виливали медовий напій.

Напередодні Другого Спаса подекуди збереглося таємниче заклинання Житника - духа ниви, щоб земля була родючою. На Яблучний Спас також побутували обряди з водою: свяченою водою окроплювали зорану під озимі землю. 

Обрядовою їжею на цей день є "шулики": замішують пісного коржа на соді й випікають його в печі. Готовий корж ламають на шматки та вимішують в макітрі з перетертим маком і свіжовикачаним медом. Святковою стравою на Спаса були печені яблука. Верхівку з хвостиком відрізали, виймали середину з насінням, клали туди мед або цукор і запікали в печі. Готують пироги й штруделі з яблучною начинкою. Їдять їх із узваром або грушівником — киселем зі свіжих груш.

Перед Спасом є два тижні посту — «Спасів­ка». Існує легенда, що спасівка — це є продов­ження Великого посту. Бог призначив для Ве­ликого посту дев'ять тижнів, а святі отці поча­ли просити Бога, щоб щось із тим зробив, бо для людей затяжко витримати такий довгий піст. Тоді Бог розділив той піст на дві частини: сім тижнів навесні перед Великоднем і два тиж­ні вкінці літа перед Спасом. Ось чому за народ­нім віруванням у спасівку треба так само по­стити, як і у Великий піст.

В Україні була дуже сильно розвинута магія початку, тому й перші плоди Землі потребували ритуального освячення, щоб забезпечити достаток протягом року. А це досягалося і через пожертву. Приносили жертви воді, вогню, волхвам, кумам та сусідам, яких наділяли яблуками, грушами, медом, сотами тощо. 

В Україні прийнято також плести ритуальні віночки. Один із таких віночків – вінок Спаса – плетуть навесні, як заквітнуть зозулині черевички та яблуні. Додають ще вишневі листочки. Надягають вінок лише на Спаса. До віночка прив'язувалися відповідні стрічки: посередині – жовтогаряча, далі голубі, сині, жовті, фіолетові – кольори Спаса. Жовтий – колір сонця. Розповідають таку легенду:

"Йшов Спас до Сонця – Ярила – і просив у нього один промінчик весни, щоб освятити ним весняні квіти з дівочого віночка.  А Ярило відповідало: "Я тобі дам промінчик мудрості і здоров'я. але мусиш мені принести в долонях дві краплинки голубої водиці (тому й голубі стрічки), зіроньки ночі синьої (сині), радість життя (жовті) та мудрість людську (фіолетові)". Спас дає на те згоду і через три дні все обіцяне приносить Сонцю.  А Сонце вручає вій промінь, святить дерева. Торкається кожної гілочки. Яблука. Сливочки…"

Одягали той віночок дитині з трьох років. На Спаса. Як давали яблучко та приказували: «Здоровому тілу – здоровий дух!»

Народні прикмети:

  • Прийшов Спас - бери рукавиці про запас.
  • Минув Спас - держи кожух про запас.
  • До Спасівки бджола робить на пана, а після Спасівки на себе.
  • Як у Спасівку будуть великі вітри, то зима буде з віхолами та лютими морозами .
  • Якщо у Спасівку на деревах жовтіє листя, це віщує ранню осінь.
  • Якщо на Спаса нема дощу, то це прикмета, що буде гарна суха осінь. Дощів небагато буде.
  • Якщо на Спаса йде дощ, січень наступного року буде сніжний, якщо спекотно - січень морозяний.
  • Якщо антонівка вродила - наступного року хліб уродить.
  • Пройшов Спас - пішло літо від нас.

Щедрий вечір

За тиждень після коляди, напередодні Нового Року (за старим стилем), - Щедрий Вечір. Це - залишок стародавнього, імовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем - це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об'єднались, і тепер маємо Щедрий Вечір, або свято Меланки.

Внаслідок розбіжності, яка існує між  Григоріанським (світським) та Юліанським (церковним православним) календарем, українці святкують Новий рік двічі в році: офіційне святкування Нового року припадає на 1 січня, а 14 січня, яке залишилося в народній традиції важливою складовою прадавнього календарного обрядового циклу українців, сьогодні носить назву Старого Нового року.

У навечір'я Нового року (тепер - 13 січня) у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік. Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: тут на столі й кутя, і ковбаси, й холодець, і шинка...

Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан - напередодні Водохреща, тоді як на Наддніпрянщині це - «Голодна кутя», Богоявленне навечір'я.

В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирогами - символом щедрості, багатства. Добродій Свирид Галушка з Київщини отак згадує Щедрий вечір:

- Мамо, а де наші тато?
- А хіба ж ви мене не бачите, діти?
- Не бачимо, тату!
- Дай Боже, щоб і на той рік ви так мене не бачили!

Оце так, було, батько скажуть, перехрестяться і запрошують всю сім'ю до столу, до «щедрої куті» — «щоб у достатках і спокої других свят дочекати!»

Тільки посідали за стіл, а під вікном уже й щедрують:

Щедрий вечір, пане господарю, 
Стережи, Боже, твого товару, 
Твого товару, всякого статку, 
Молім Бога за отця, за матку. 
Добрий вечір!

Щодо страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м'ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів - вареники чи, як вони кажуть, «пироги».

Обряд "Водіння Кози"

«Як було мені років дванадцять, - продовжує Свирид Галушка, - водили ми козу. Зібралося нас аж восьмеро козоводів! Ми що дві-три хати мінялися, бо ж кожному цікаво бути козою...

- Як же ви робили козу?
- Та як - оце вистружемо обруча з білолозу. На грубшому кінці розколина - роги. Тоншого - вставляємо в розколину і в'яжемо мотузком. Роги обмотуємо лепехою, щоб кращі були. Біля рогів з обох боків дерев'яні ложки - вуха. На протилежному кінці обруча - ломачка з віхтиком: це хвіст.

Кому припаде бути козою, одягає обруч - щоб ріжки приходились на голову, а хвіст - за спину. Накидаютькожуха - вовною догори. Спереду запинають, щоб тільки роги, вуха та «морду» видко було. Рукави звисають донизу - це ніби передні ноги кози. Однією рукою коза тримається за ломачку і трясе віхтиком - «крутить хвостом».

Крім «кози», є в компанії ще «кіт» з торбою на сало - це найменший із хлопців, перебраний за кота з довгими вусами. Він нявчить - просить сала.

Як добре смеркне, починаємо водити «козу». Завидна з «козою» не ходять.
Приходимо до хати, один біжить під вікно і гукає:

- Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!

А дядько ніби відмовляється: так належиться по звичаю:

- Немає де тій козі розгулятися - тісно в хаті!
- Та пустіть, бо змерзла!

І так до трьох разів козовод проситься, а дядько відмовляє. Нарешті каже:
- Та я вже пустив би, але... що дядина скаже?

Козовод - до дядини:
- Будьте ласкаві, дядино, пустіть, бо й козенята померзнуть!
- Навіщо ви нам здалися? Уже пізно, діти спати збираються, налякаєте їх!
- Та пустіть, дядино, бо коза мерзне. М-е-е!... 
- Я хату помастила, припічок білила, а ви мені пустку зробите!

Коза знову: «Ме-е-е!»
- Та йдіть уже, йдіть... Тільки добре співайте!

Першим іде старший козовод і веде «козу», за ними - «кіт», а за «котом» - всі щедрівники. Увійшли, поскидали шапки, «добрий вечір» сказали - не разом, а хто коли зайшов. Поставали серед хати, і старший козовод починає:

Нуте, панове, 
Нуте, мурове, 
Поставайте вряду, 
Я козу веду!

«Коза» і «кіт» тупають у такт пісні - витанцьовують. А діти смикають - то «козу» за хвоста, то «кота» за вуса... тішаться! Щедрівники всі хором співають:

Наша козиця -
Вже стара птиця, 
Недавно з Києва, 
З довгими кісьми:
- Ногами стопчу,
- Рогами сколю,
- Хвостом змету!
Що на горі вовк з вовченятами,
То в долині коза з козенятами.
Ой, де взявся вовк
Та козу натовк,
А вовченята - за козенята.
Де взявся заєць
Став козу лаять:
- Ой, ти, козиця,
Старая птиця,
Діточкам та й не матиця.
Ухопила серпок,
Та й по полю: скок, скокі
Нажала сніпок
Та й змолотила,
Своїх діточок
Та й накормила!
Ой. не йди, коза,
У темні ліса,
Там стрільці-гонці
З острова Хортиці!
Що перший стрілець -
Козак-молодець,
Ударить козу під правоє вухо.
З лівого вуха потекла брюха!
Тиць, коза впала,
Хвіст свій задрала.

«Коза» падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. «Кіт» її ніби обнюхує, крутячи вусом. Хор щедрівників співає далі:

Треба козиці три куски сала.

«Кіт»:    
Мяу, мяу... сала! 
Щоб коза встала.

Хор:      
Ой, устань, козо. 
Та й струсися! 
По цьому дому, 
По господарю 
Ізвеселися!

«Коза» схоплюється і починає танцювати. Хор співає:
Ой, слухай, козо, 
Де труби гудуть, 
Там млинці печуть, 
То і нам дадуть!

«Коза» йде до печі, задирає морду і нюхає. Хор:
Хозяїн іде, пожиток несе.
Перший пожиток:
Мірочка гречки
На варенички.
Другий пожиток:
Мірочка жита,
Щоб коза сита.
Третій пожиток:
Решето вівса,
Зверху ковбаса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки -
Кварта горілки,
А з цеї мови
Будьте здорові!

Пісня скінчилась. Щедрівники, звертаючись до господарів, кажуть всі разом - в один голос:

- Будьте здорові з празником!

Старший козовод — до «кози»:
- Кланяйся хазаїну й хазайці!

«Коза» кланяється господареві, господині та всім дітям - по черзі. Господар дарує щедрівникам пиріг чи копійок п'ять грошей. «Кіт» - до господині:

- Мяу, мяу... сала, щоб коза брикала!

Козовод:
- Дайте, дядино, сала, бо кіт здохне!
- Нема сала, миша вкрала! - говорить господиня. Або: Сало - погасало! Не звикайте до сала, бо й нам мало!...

А «кіт» усе нявкає, товчеться навколо господині, аж поки та дасть йому шматок сала. Сало - «котові» в торбу, пиріг - у мішок козоводові, а гроші - в скриньку скарбникові.

Виходячи з хати, щедрівники кажуть:
- Прощавайте! Дай Боже, щоб того року діждали!

Вийшли на вулицю, оглянулись навколо - скрізь темно... Село вже спить, тільки ген-ген на горі світиться: то дівчата «Меланки» справляють. Козовод:
- Хлопці, ходім!

Прийшли, заглянули у вікно, а там уже й парубки з «Меланкою» - поскидали машкари, за стіл сідають. Ми всі разом:
- Ме-е-е!...

Дівчата, чуємо, гукають:
- Козоводи прийшли, пускайте їх до хати!

Парубки відчинили нам двері, ми ввійшли, свій «дохід» - на стіл... Гуляємо всі разом!

Меланка

За стародавнім міфом, окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всі називали Миланкою, бо вона була така мила й чарівна.

Одного разу коли князь-Місяць був на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з нею одружився. Ось чому після Щедрого Вечора святкують Василя, у жертву приносять свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цих тварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку готували свинячі нутрощі, по них ворожили, який буде врожай, а з свинячих ніжок варили «дриглю», щоб у людей не боліли ноги. Вшановували Меланку-Миланку за якомога багатшими столами, бо то є продовження Щедрого Вечора з усіма його добрими богами і душами предків.

Парубоча «Меланка»

За «Меланку» вбирається парубок, що вміє «штуки викидати» - добре жартує.
«Меланка» має свій «почот», сама не ходить! Почот неабиякий: орач з чепігами від плуга, сівач з сівнею через плечі, дід з гарапником, ведмідь, коза, журавель, циган, циганка і чорт з ріжками.

Все це - в кожухах догори вовною, в машкарах, лахмітті, підмальоване білою глиною, замащене сажею, з клоччя зроблені бороди, вуса, патли... Одним словом - хто як зумів!

Ватага рухається селом з жартами, вигуком, сміхом. «Циганка» пристає ворожити, «циган» - коні міняти, «ведмідь» танцює, «коза» грає на скрипці, а «журавель» - найвищий парубок у селі - вибиває в бубон.

Діти юрбами бігають за парубочою «Меланкою», та й старі не раз вибігають на вулицю, щоб подивитись на веселу компанію...

До кожної хати ватага не заходить - йде туди, де збираються дівчата. Дозвіл щедрувати парубки випрошують піснею під вікном:

Ой, господар, господаречку, 
Пусти в хату Меланочку, 
Меланочка чисто ходить, 
Нічого в хаті не пошкодить. 
Як пошкодить, то помиє, 
Їсти зварить та й накриє.
Добрий вечір!

- Просимо!

Ватага лишає в сінях свої ціпки та гарапники, обмітає чоботи від снігу і заходить до хати:

- Добрий вечір вам у хаті!
- Доброго здоров'я! А які ж ви кумедні, - щебечуть дівчата, - і ведмідь, і коза... А Грицько який! Де це ти таку хустку доп'яв? Мабуть, мати каглу затикала?!
- Мовчіть, дівчата, - «Меланка» соромиться!
- Ха... Ха... Ха... Диви, як побіліла! Грицьку, чого ж ти вуса не збрив?

Отак жартують над «Меланкою», а «вона» - байдуже: шукає віника сміття розкидати, свіжих глиняків - припічок «мастить».

Господині знають цю звичку і все ховають, щоб «Меланка» не знайшла.
Щедруючи, хлопці висміюють кепських господинь:

Наша Меланка - неробоча, 
На ній сорочка парубоча ... 
Люди ідуть на жнива, 
А Меланка - на пива! 
Люди ідуть з серпами, 
А Меланка - з шклянками! 
Люди нажали по сім кіп, 
А Меланка - один сніп! 
Пішла Меланка на містечко, 
Купила собі пасьминечко. 
Пряла вона - від кур до кур, 
Напряла починків - один гур! 
Дала кицькам мотати, 
Кицьки взяли - втікати! 
Збіглися люди - дзвонити, 
Кицьку з починком ловити! 
А ловили - не вловили, 
Нашу Меланку похвалили...

- Та годі вам! - обзиваються дівчата. - Якоїсь кращої співайте! Козо! Де ти?

В середину кола входить «коза» і починає вибрикувати - танцює під спів хору:

Го-го-го, коза! 
Го-го-го, сіра! 
Го-го-го, біла!

Ой, розходилася, розвеселилася 
По всьому дому, по веселому!
Де коза ходить, там жито родить! 
Де не буває, там вилягає... 
Де коза - ногою, там жито - копою! 
Де коза - рогом, там жито - стогом! 
А в нас на Сандрівці усі хлопці - стрільці. 
Встрілили козу у правоє вушко, 
В правоє вушко - в саме сердечко! 
Тут коза впала, нежива стала, 
А міхоноша бере дудочку: 
Надулась жила, коза ожила 
Та й пішла коза, та й стрибаючи, 
Та стрибаючи, гасаючи, 
Своїх діток та шукаючи!... 
Трррт, коза!

«Коза» тупнула ногою - аж шибки на вікнах задрижали, і танець зупинився.
- Добра «коза», гарно танцює!
- Гарно, тільки засапалася, як дід Марко у ярмарку. Бач - роги помокріли!
- А ти що хотіла - вибити «козу» закаблуками і щоб піт не виступив?!
- Дівчата, орач іде! Бач, як чепіги носить!..

В середину кола ввійшов орач. Хор співає:

Твої воли, Мої воли -
Гей, гей! А впереді Два ведмеді -
Гей, гей! А в пригоні Дві вороні -
Гей, гей! В колесниці Дві синиці -
Гей, гей!

Коли хор співає, орач, тримаючи поперед себе чепіги, вистукує ногами в такт пісні. Після орача витанцьовуєсівач, а далі - ведмідь, журавель і, нарешті, чорт з рогами. Все це викликає багато сміху і влучних дотепів.

Коли щедрівка скінчилась, хлопці скидають машкари і на запрошення дівчат сідають до столу.

Дівоча «Меланка»

Водять «Меланку» й дівчата. Дівоча «Меланка» має поважніший характер. Дівчата вибирають найкращу з-поміж себе і одягають її «молодою» - вінок, стрічки, багато намиста. Друга з дівчатубирається за молодого, що зветься Василем - жупан, шапка, шаровари, чоботи. Вся дівоча ватага іменується дружками.

Дівчата з «Василем» та «Меланкою» до хати не заходять - щедрують під вікном:

Ой, на річці, на Йордані, 
Добрий вечір на Мелані. 
Щедрий вечір, добрий вечір, 
Добрим людям на сей вечір!.. 
Наша Меланка, як біль, біла, 
Нашу Меланку журба з'їла. 
Васильчику-чічільчику, 
Посію тебе на городчику, 
Та буду тебе шанувати: 
Тричі на день поливати! 
Тричі на день поливати 
І в неділю підгортати!

Або ще заспівають «дністрянської Меланки»:

Наша Меланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий хвартух замочила:
- Повій, вітре, буйнесенький, 
Висуши хвартух тонесенький!
- Повій, вітре, туди-сюди,
Висуши хвартух межи люди!
- Повій, вітре, на болото, 
Висуши хвартух, як золото!
- Повій, вітре, на дубині, 
Висуши хвартух на дівчині!
Добрий вечір!

- А, здорові були, дівчата! Котра з вас «скарбник»? Щоб Меланці «на вінок» гроші кинути?!...

Отак колись щедрували!

Дівчата ворожать

Хоч дівчата і самі з «Меланкою» ходять, і парубочу «Меланку» частують вечерею, проте знаходять час поворожити.

Ворожать переважно так само, як на «Андрія» ворожили. Бігають попід вікна слухати, питаються прохожих чоловіків: «Дядьку, як вас звати?», кидають через хату чоботи - куди впаде чобіт носком, туди й заміж вийде... Перелічують кілки в плоті: «удівець, молодець...» Дівчата-гуцулки зав'язують собі очі хусткою і навпомацки лічать кілля в плоті до дев'яти. Дев'ятий перев'язують хустинкою і ранком див-ляться: рівний, гарний - наречений такий буде, а як кривий, горбатий, то й «доля» крива!... На Гуцульщині ще годують кота варениками, як на «Андрія» пса годували, щоб довідатись: «Котра з нас перша заміж піде?»

На Слобожанщині дівчата розкладають опівночі вогнище на березі річки, на льоду прорубують ополонку і чекають, щоб добре розгорівся вогонь. Коли вогнище розгорілось, кожна з дівчат бере тліючу головню і кидає її в ополонку: затріщить вогонь на воді - за багатого заміж піде, тільки «пшикне» головня і тріску не видасть - за бідного!

В різних районах України існують свої форми ворожіння. Ось деякі з них:

  • виходять на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою - таким і буде суджений: якщо пес, то лихим, а життя собачим, вівця - тихим і сумирним тощо;
  • біля воріт насипають три купки зерна, а вранці перевіряють: якщо нечіпане, то сімейне життя буде щасливим, і навпаки;
  • кладуть під подушку гребінця і, лягаючи спати, промовляють: "Суджений-ряджений, розчеши мені голову!". Хто присниться, з тим і випаде одружитись;
  • або перед сном кладуть в тарілку з водою кілька цурпалків з віника, приказуючи: «Суджений-ряджений, перевези через місток». Якщо вранці цурпалка пристала до вінця, то дівчина побереться з тим, хто їй наснився.

Дівки-чарівниці в цю ніч збирають «дивацьке» зілля «нечуй-вітер». Хто його знайде - а росте воно в таких місцях, що тільки чарівниці знають - той може зробитися «нечуваним і небаченим»...

На Лівобережжі  про «нечуй-вітер» існує повір'я, що це зілля росте взимку по берегах рік та озер і що його можна збирати, від 13-го грудня починаючи. А в ніч проти Нового Року, опівночі, це зілля має найбільшу силу; проте зрячі люди не можуть його знаходити. Треба просити сліпих, бо саме вони відчувають присутність «нечуй-вітру» - він їм очі коле. Це зілля ніби допомагає переправлятися через рік і є корисним для рибалок. Про «нечуй-вітер» згадують і народні пісні, як ось: «Ой, поріс чебер під нечуй-вітром...»

Чародійна ніч...

Серед нашого народу існує поетичне повір'я, що новорічна ніч для віруючих людей «розкриває небо, і вони можуть просити у святих все, що їм забагнеться: перетворення води на вино, каменя - на хліб, глини - на мід».

На Гуцульщині в цю ніч ґаздиня бере опівночі на голову чоловічу шапку і з хлібом та коновкоювиходить до води. Там вона тричі занурює хліб у воду і примовляє: «Не хліб ся купає в воді, але я - в здоров'ї і силі!» Набираючи води в коновку, вона примовляє: «Я не беру воду, але мід і вино!...» Повертається ґаздиня до хати, всі сплять - ніхто нічого не чує. Вона навшпиньках, без найменшого шелесту підходить до своїх дітей і торкається їх голів мокрим хлібом, примовляючи: «Абисьте були такі величні, як святий Василь величний». У коновку ґаздиня кидає кілька срібних монет. Ранком на Новий рік вся родина вмивається тою водою, і це «принесе щастя на гроші через увесь рік!»

Новорічна ніч на Гуцульщині - свято печі. «Цілий рік вона робить службу, а на Василя йде в танець - вона ся віддає!» - так кажуть гуцули про піч. Ранком на «Меланки» ґаздині старанно змащують піч глиною - «аби не кляла, що немащена!»... Ніхто тої ночі не спить на печі, не сідає - «бо тяжко їй танцювати...» Звечора на піч кладуть овес - «аби мала чим коня годувати, бо вона їде до міста на ґерць».

О. ВОРОПАЙ «Звичаї нашого народу»

Народні прикмети

Окрім ворожіння, в ніч на Старий Новий рік люди намагалися завбачувати прикмети. Ось деякі з них:

  • якщо ніч проти Нового року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби;
  • якщо сонце високо зійде, увесь рік буде щасливим, а особливо добрим буде врожай садовини;
  • якщо іній рясно вкриває всі дерева, буде врожай на зернові та гарний медозбір;
  • якщо падає м'який сніг - на врожай, а коли тепло, то літо буде дощовим;
  • який перший день у Новому році, то й рік буде такий;
  • якщо на Меланії відлига, то чекали теплого літа.

 

Новий рік або свято Василя

Святом Василя називають Старий Новий рік і відмічають його 14 січня.

Церковні джерела характеризують Василя як аскета, богослова і вченого, автора кодексу чернечого життя. Саме йому належить вислів: “Скільки віднімеш від тіла, стільки додаси сили душі”.

Василя Великого вважали покровителем землеробства, і саме тому цього дня основною обрядовою дією було засівання осель збіжжям.

За церковними календарем 14-го січня також відзначають свято Обрізання Господнього. Саме тоді за єврейським звичаєм відбувся обряд обрізання Ісуса Христа, після якого дитині й дали ім'я, провіщене ще архангелом Гавриїлом в день передання благої вісті Діві Марії - Ісус.

Лякали дерева й догоджали печі…

Новорічна ніч (з 13 на 14 січня) вважалася чарівною, з нею було пов'язано чимало повір'їв і ритуалів. Існувало повір'я, що опівночі на 14 січня, як і на Великдень, гроші «горять», тож їх можна легко знайти. Під Новий рік, як і на Різдво, носили вечерю - сільській бабі-повитусі, або, як її називали «пупорізці». Зазвичай до неї ходили молоді батьки (жінки і чоловіки), у яких протягом року народилися діти. 

Під час Щедрої вечері накривають багатий стіл, де переважають м’ясні страви. Вдруге протягом зимових Святок готують кутю. А ще випікають і спеціальні хліби “Маланку” та “Василя”.

Як тільки жінка замішувала діжу для випікання обрядового новорічного хліба, не миючи рук від тіста, вона йшла разом з чоловіком лякати дерева, котрі погано родять. Чоловік ніс сокиру або палицю, жінка перевесла, зроблені із дідуха (соломи, що лежала на долівці від Святого вечора). Підійшовши до дерева, чоловік тричі стукав по ньому обухом сокири або палицею і промовляв: “Не будеш родити, буду рубати, а будеш родити, буду шанувати”. За дерево відповідала дружина: “Не рубай мене, а перевеслом підпережи, я тобі ще в пригоді стану”. Після цього жінка обтирала руки від тіста об дерево і перев’язувала його перевеслом.

В народі вірили, що після таких процедур дерево злякається і обов’язково дасть гарний урожай. Адже на Маланки, особливо в Новорічну ніч, рослини розуміють людську мову, а тварини навіть самі розмовляють по-людському. До речі, тварини в цю ніч могли поскаржитись Богові на господарів, якщо ті погано з ними обходяться. Тому в цей день худобу доглядають дуже ретельно, добре годують, чистять, пестять.

А ще на Маланки господині ретельно чепурять, підбілюють піч, “щоб не кляла, що не вимащена”. Ніхто в цю ніч не спить на печі, не сидить, нічого на неї не кладуть. 

З настанням сутінків по селу ходили ватаги щедрувальників в карнавальних костюмах з музиками. Дівоча Маланка здебільшого щедрувала під вікнами, а гурти ряджених парубків просилися до хати, та й персонажів у масках у парубочій Маланці було значно більше.

Серед ряджених найчастіше зустрічаються образи Маланки, Василя, кози, діда з бабою, циган, ведмедя, журавля, кота… Маланкою був парубок в латаній спідниці, старій хустці, брови і очі - підводили сажею. Маланка дуже полюбляла цілуватись зі всіма, хто підвернеться, при цьому обмурзувала їх своєю “косметикою”.

У деяких селах Кам’янець-Подільського району за оповідями дослідників замість хлопця на роль Маланки вибирали гарну огрядну жінку, яка мала дітей і була щасливою в шлюбі.”

«Щоб щастило»

Перший посівальник на Новий Рік зазвичай приносить до хати щастя. Вважається, що дівчата щастя не приносять, тому й посівати їм не годиться.

Першого посівальника господиня просила сісти на порозі - «щоб кури сідали та курчат висиджували».

Зерно після посівальника збирали і віддавали курям - «щоб добре неслися», а горох зберігали аж до весни. Весною, коли повилуплюються гусенята, їх «загодовували» цим горохом - «щоб великі росли».

Колись були такі господині, що сміття з хати не виносили від Святого Вечора аж до Нового Року - «щоб не винести з ним і своєї долі». Ранком на Новий Рік те сміття все ж таки виносили і сипали на одну купу в саду. Там його підпалювали, воно горіло, і вогонь той мав чудодійну силу - ним обкурювали садові дерева, «щоб ліпше родили». На Західній Україні стрибають через такий вогонь, примовляючи на врожай.

На західному Поділлі від Різдва до Нового Року хату замітали на дві половини. Частину сміття, що від середини до порога, виносили одразу ж, а те, що від середини до покуття, зберігали до Нового Року. А вранці на Новий Рік те сміття виносили з хати, висипали на воротях і запалювали. Коли вогонь розгорався, стрибали через нього всі: господар, господиня, діти від найстаршого до найменшого, а після дітей - кінь, корова, вівця, коза, свиня, пес, кіт - всяке створіння, яке є в обійсті - «щоб всяка нечисть на вогні залишилась і в новий рік увійти чистими!»

 



Що віщує перший день старого Нового нового року?

У перший день старого Нового Року (14 січня) до всього уважно приглядаються, бо все має віще значення. 

Якщо ніч проти Нового Року тиха і ясна, буде щасливий рік.

Стоячи в церкві під час утрені селяни можуть придивитися, як горять свічки у паникадилі: якщо гніт палаючої свічки зігнувся гачком, цього року буде врожай; якщо ж він стирчить на свічці, ніби порожній колос на стеблі, - жди неврожаю.

Якщо сонце весело зійде, весь рік буде щасливий, а особливо добрий буде врожай садових культур.

Якщо іній рясно вкриває всі дерева, буде врожай на збіжжя.

Перед тим, як сісти за стіл обідати, батько синові дає пиріг і каже: «Їж, сину, та пам'ятай: якщо тобі трапиться зимою збитися з дороги, то згадай, з чим ти їв на Новий Рік пиріг - і відшукаєш дорогу».

Залежно від бажання, люди кажуть: «Піду до церкви, щоб Господь сподобив цілий рік ходити до храму Божого!» або: «Нап'юся горілки, щоб цілий рік було за що випити!»

«На Новий Рік не годиться пити по одній чарці, а все по дві, щоб старі в парі жили, а молоді собі пару знайшли!», так промовляють за новорічним обідом, коли приймають гостей.

Якщо частина неба закрита на Новий Рік хмарами, в тій стороні буде урожай збіжжя, і звідти треба сподіватися щастя. Сніг випаде в цей день, - щасливий рік буде.

Богоявлення Господнє

  Це свято, що відзначається 19 січня, має й іншу назву — Богоявлення. Може виникнути закономірне запитання: чому Богоявленням названий не день народження Ісуса Христа, а саме цей день. Відповідь проста: справжній день не той, у який Христос народився, а той, у який він хрестився й освятив воду.
                                                                                     
На відміну від багатьох інших свят, що поєднали традиції народні й церковні, це суто християнське свято, воно прийшло до нас із запровадженням християнства.

Коли Ісусу Христу виповнилося тридцять років, він прийняв хрещення від Івана Хрестителя на річці Йордан. Християнські перекази оповідають, що коли Син Божий виходив із води, небеса розкрилися, і в цю саму мить на плече його опустився голуб. Це був Святий Дух. Звідси й пішла традиція хрещення у воді.

До речі, усі більш-менш значні церковні свята супроводжуються освяченням води. Уперше людина занурюється у святу воду під час хрещення, зазвичай невдовзі після народження.

                                                                                        
Таким чином людина «оновлюється» для майбутнього достойного життя. Свячена вода неодмінно має бути під час освячення храмів, жилих і господарських будівель, а також усіх предметів, що використовуються під час богослужіння. Свячена на Водохреще вода має вживатися натще. Вважається, що саме за цієї умови вона має найбільшу силу. До магічних властивостей свяченої води відносять здатність гамувати пристрасті, відганяти від оселі злих духів, дарувати хворому одужання часто навіть від невиліковних хвороб. Деякі священики переконані, що не існує ліків, кращих за святу воду.
  
Може виникнути питання, навіщо треба щороку знову і знову освячувати воду? Відповідь досить проста. Світ наш сповнений гріхів, а Церква, освячуючи воду, повертає водній стихії первинну чистоту. Священики акцентують увагу на тому, що Бог не творить чудес там, де людина їх очікує просто з цікавості, без щирого наміру скористатися ними задля власного спасіння.
 
 Щоб свячена вода приносила користь, необхідно дбати про чистоту власних думок і вчинків.
Своїми словами людина малює себе такою, якою б хотіла бути. А своїми вчинками вона показує, якою є насправді.


Але повернемося до опису свята Водохрещення. За тиждень до свята чоловіки вирубують із річкового льоду хрест великого розміру, обливають червоною фарбою або й просто буряковим квасом. Так само з льоду вирубують престол побіч хреста. Завершують святкову композицію соснові або ялинові гілки у вигляді арки — це «царські врата».
                                                                        
А в день свята зранку відбувається церковне урочисте богослужіння. Після богослужіння вся громада зі співами йде до зробленого на річці льодового хреста, несучи церковний хрест. Попереду зазвичай іде хор, потім — священик, а за ним — громада. У кожної людини в руках — якийсь посуд, щоб набрати святої води, яка має величезну цілющу силу.
Якщо по дорозі до річки перед процесією пролетять горобці, то рік нещасливий для дітей буде, якщо граки — для молоді, а якщо гуси, то, найімовірніше, наступного року літні люди важко хворітимуть.

На берегу річки, знову ж таки біля льодового хреста, відбувається ще одне нетривале святкове богослужіння, потім священик занурює в річкову воду (в ополонку) хрест під спів хору «Во Йордані хрещуся тобі, Господи...». Ось тепер вода вважається освяченою, і люди набирають з ополонки у принесений із собою посуд свячену воду. Після всіх процедур громада повертається додому. За народними віруваннями, коли священик опускає хрест у ополонку, з річки вистрибує нечиста сила, і гуляє вона землею до тої пори, поки якась жінка не випере в річці білизну. Господині не квапилися повертати нечисту силу у воду — хай побільше її загине від сильних морозів. За легендою, на Водохрещення вода в річці на якусь мить перетворюється на вино.
 Принісши додому свячену воду, господар кропить усе в оселі й господарстві. Уся родина сідає до столу, перед їжею випивши свяченої води. Після обіду дівчата йдуть до річки, щоб умитися йорданською водою — задля вроди та здоров'я. Парубки ж по обіді збираються й жартома б'ються, навкулачки, визначаючи з-поміж себе найсильнішого та найспритнішого.

Перший понеділок після Водохрещення — святий. Цього дня можна їсти тільки пісні страви.


 

Стрітення Господнє

   День Стрітення Господнього - 15 лютого (за григоріанським календарем; 2 лютого — за юліанським) - одне з найбільших свят Православної Церкви. Цього дня не «зима з весною зустрічається» (як каже повір'я), а відзначається одна з ключових подій в історії відносин Бога й людини: Богодитину, принесену на 40-й день після народження в ієрусалимський храм, зустрічає праведний Симеон. У цій події Церква вбачає зустріч двох Завітів: на зміну Старому Завіту, який персоніфікує старець Симеон, приходить Завіт Новий, що дасть людям втілений Месія-Христос.

За законом Мойсеєвим, усі єврейські батьки мусили на сороковий день після народження своїх первістків (тобто перших синів) приносити їх у храм для посвячення Богу. При цьому належало, в подяку Богу, принести жертву. Цей закон було встановлено в пам'ять виходу євреїв з Єгипту - визволення з рабства, спасіння первістків єврейських від смерті.

 

 

   Для виконання цього закону Матір Божа з Йосифом принесли немовля Ісуса у Єрусалимський храм, а для жертви принесли двох голуб'ят.
 

 

   У цей час в Єрусалимі жив старець на ім'я Симеон. Він був праведним і благочестивим й очікував пришестя Спасителя. Йому було провіщено Духом Святим, що він не помре до тих пір, доки не побачить Христа Господнього. Симеон довго чекав виконання обіцянки Божої. За переданням, він жив близько 300 років. І ось, цього дня, з натхнення Святого Духа, він прийшов у храм. І коли Марія з Йосифом принесли немовля Ісуса, Симеон зустрів Немовля (стрітення означає зустріч), взяв Його на руки і, славлячи Бога, сказав: "Нині відпускаєш раба Твого, Владико за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого, Ізраїля". Цими словами Симеон з радістю говорить, що тепер він може спокійно відійти з цього життя в інше, за словом Божим, з миром, бо очі його побачили те спасіння, яке Господь приготував для всіх людей.
 

 

    Симеон називає Господа, Який народився, "світлом на просвітлення народів", тобто всіх племен і народів; і "славою народу Свого", тобто Ізраїля. Є два Ізраїлі - старозавітний і новозавітний. У Старому Завіті то був обраний народ єврейський, або ізраїльський, а в Новому Завіті - увесь віруючий християнський світ.
 

 

   Йосиф і Матір Божа дивувалися Симеоновим словам. Симеон благословив їх і, звернувшись до Божої Матері, провістив їй про Немовля: "Ось лежить Цей на падіння і на піднесення багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання, - і Тобі Самій душу пройме меч"; це означало, що Вона Сама переживе велике горе за Сина Свого, коли Він страждатиме.
 

 

    Тут же, у храмі, була благочестива вдова Аина-пророчпця, вісімдесяти чотирьох років, яка служила Богу постом і молитвою день і ніч. І вона впізнала Спасителя і, підійшовши, славила Господа і говорила про Нього усім у Єрусалимі, хто очікував пришестя на землю Христа Спасителя.
 

 

    Виконавши все згідно з законом, Божа Матір з Немовлям і Йосиф повернулися додому.
 

 

    Ця подія, коли святі Симеон і Анна зустріли у храмі принесеного Божою Матір'ю та Йосифом Немовля Христа і прославили Його, називається святом Стрітення Господнього, тобто зустрічі Господа.
 

 

    Праведний Симеон називається Богоириїмцем, бо він прийняв на свої руки Бога Спасителя. (Див.: Лк 2, 22-39).
 

 

 

 

Благовіщення

На шостий місяць після явлення ангела священику Захарії той самий архангел Гавриїл був посланий Богом у місто Назарет до Пресвятої Діви Марії з радісною звісткою, що Господь обрав Їй бути Матір’ю Спасителя світу. Архангел явився в дім праведного Йосифа, коли Марія читала Святе Письмо, і, ввійшовши до Неї сказав: “Радуйся, Благодатна! (тобто сповнена благодаті Божої – дарів Святого Духа). Господь з Тобою! Благословенна Ти між жінками”. Марія збентежилася від слів архангела і подумала: що означає це вітання? Він же сказав далі: “Не бійся, Маріє, бо Ти знайшла благодать у Бога. І ось, Ти народиш Сина і назвеш Його ім’ям – Ісус. Він буде великим, і назветься Сином Всевишнього, і Царству Його не буде кінця”.

Здивована Марія запитала архангела: “Як це станеться, коли Я мужа не знаю?” Той відповів Їй, що все це станеться від дії всемогутнього Бога: “Дух Святий зійде на Тебе, і сила Всевишнього осінить Тебе. Тому і народжуване Святе наречеться Сином Божим. Ось і родичка Твоя, Єлизавета, не маючи дітей до глибокої старості, незабаром народить сина; бо не буває безсилим у Бога ніяке слово”. Тоді Марія промовила смиренно: “Я – раба Господня. Нехай буде Мені за словом твоїм”! (Див.: Лк 1, 26-38). Ця священна подія, описана у Св. Євангелії св. ап. і євангелістом Лукою, стала основою для виникнення свята Благовіщення Пресвятій Діві Марії, що вшановується православними і греко-католиками в Україні 7 квітня (за новим стилем). Благовіщення – одне з найбільших свят Церкви Христової. Слово “Благовіщення” означає: добра, радісна звістка, звістка про те, що почалося визволення людського роду від гріха та вічної смерті.

Вшанування Благовіщення започатковане у Східній Церкві наприкінці IV - на початку V ст. Тоді свято вважалося Господнім. Про це, зокрема, говорять його первісні назви: “Христове Зачаття”, “Благовіщення про Христа”, “Початок Відкуплення”, “День, або Празник Благовіщення”, “Господнє Благовіщення”, “Христове Благовіщення”, “Празник Воплочення”, “Благовіщення св. Марії про Зачаття”. І тільки у VII ст. утверджується його нинішня назва, а сама подія зараховується у сонм великих Богородичних свят. До речі, безпосередній вплив на встановлення дати свята 7 квітня мало Різдво Христове, що наступає через дев’ять місяців після Благовіщення. Спочатку Благовіщення святкували 7 січня одночасно із Різдвом, Богоявленням і Хрещенням Ісуса Христа, пізніше – в останню неділю перед Різдвом Христовим. Вважалося також, що саме 7 квітня відбулося створення світу. Свято Благовіщення на теренах України певний час вважалося другою важливою подією після Успення (Успіння) Пресвятої Богородиці (28 серпня). За часів князя Ярослава (Георгія, Юрія) Мудрого у Києві була зведена кам’яна церква Благовіщення св. Богородиці на Золотих воротах. Саме в ній князь 1037 року віддав в опіку Божої Матері увесь український народ.

Богослужбу свята Благовіщення уклали св. Іоанн Дамаскин, св. Косма Маюмський, Теофан, єпископ Нікейський та монах Іоанн. Наступного дня після празника Східна Церква вшановує Собор св. Архангела Гаврила. Благовіщення супроводжується величною урочистістю, упродовж якої чимало разів повторюється щирий привіт архангела: “Радуйся!” Одночасно звеличується діалог між Богородицею і Гавриїлом. Словами молитов та гімнів Церква Христова закликає мирян брати взірець із беззавітної віри, покірності Марії Богові. Слова Діви Марії: “Я раба Господня”, означають добровільне, радісне та цілком усвідомлене прийняття Нею до серця волі Бога, згідно з якою, Син Божий починає своє земне життя у дівочому лоні Марії. “В серці Марії нема місця для ідолів. Вона відновлює релігію, злуку з Господом Богом. Вона не ставить ніякої перепони для свого Творця. Вона не спротивляється. Вона повна ласки! Вона повна Бога! Господь з Нею! Господь у Ній! Відновлюються райські прикмети людини. Бог може розмовляти з Марією. Вона не ховається від Нього. Відновлюється спільність з Богом. Настає Причастя Святого Духа…” (Д. Ляхович).

В Україні свято Благовіщення тісно пов’язане із сільсько-господарським календарем. Весняної пори починаються традиційні турботи хліборобів про майбутній урожай. Звідси й народні прикмети: “Благовіщення без ластівок – холодна весна”, “На Благовіщення хмарно – не чекай урожаю”, “На Благовіщення сонце з ранку до вечора – про ярові турбуватися не треба: “блага вість, буде що поїсти…”, “Якщо перед сходом сонця на Благовіщення ясно й тихо, то буде добрий врожай на збіжжя”, “Коли досвіту на Благовіщення не має вітру й тепло – буде гарний урожай”, “Коли посіяти напередодні Благовіщення горох – буде рясний і помічний”, “Яка погода на Благовіщення, така й на Великдень буде”, “Якщо на Благовіщення лежить сніг, то літо буде неврожайне”, “Якщо на Благовіщення мороз, то буде багато огірків”. “Як дощ на Благовіст – буде жито на повний зріст”, “Коли на теплого Олексу (30 березня) не винесли бджіл – виносять на Благовіщення”. Говорили також: “До Благовіщення зими не кляни!” – бо, мовляв, вона ще може “повернутися”, або “До Благовіщення кам’яна зима”. Правда, подекуди побутували й малозрозумілі заклинання, на кшталт: “Від благовіщенського теляти – добра не жди”, “Не бери яйця в руки на Благовіщення – бо буде біда”,“Не клади під квочку благовіщенського яйця ”. (Що курка знесла на Благовіщення).

На Благовіщення побутувало чимало місцевих звичаїв. Подекуди ставили ікону Пресвятої Богородиці в діжку, заповнену посівним зерном, примовляючи при цьому: “Мати Божа, Гавриїле-архангеле, благословіть нас урожаєм, благословіть вівсом та житом, ячменем, пшеницею та всякою сторицею!” Під час польових робіт до сівалки часто прив’язували благовіщенську проскурку. А ще за народним звичаєм, випускали на волю спійманих восени пташок. Відчиняючи клітки, селяни промовляли: “Сестрички-синички, тітки-чичітки, червонодзьобі снігуроньки, ви на волі поживете, до нас весну скоріше приведете, Божу Матір за нас моліть!”.

Здебільшого випускали пташок на волю рано-вранці, коли ще в Церкві правилася Служба Божа, - “щоб співали на волі, Бога прославляли та просили щастя-удачі тому, хто їх випустив” Міські мешканці навіть купували пташок, щоби цього дня їх випустити на волю. Сільські газди, прийшовши із Церкви, бодай, на якийсь час випускали із хліва, стайні всю живність, навіть кота і пса, - “щоби привітали та почули весну і самі про себе дбали, самі на себе старалися”. Годуючи бджіл, до меду додавали потерту на порошок благовіщенську проскурку, - “щоб бджоли роїлися”, деколи змішували із землею і розсипали по чотирьох кутах поля, - “щоб дощова хмара ниви не минала”, інколи закопували в землю, - “щоб град посіву не побив”, давали спожити хворому на пропасницю, як ліки. Збирали також благовіщенську воду, вважаючи, що вона має чарівні властивості – прихиляє добрі сили, відвертає – лихі – громи, гради, зливи, відганяє лихоманку.

Нарешті, на Благовіщення уникали фізичної праці (бо ж навіть грішників у пеклі цього дня не мучають, а дають їм відпочинок). “У день Благовісника не можна працювати, бо він запалить хату”. Вірили, що і пташки на Благовіщення відпочивають. Тому й подейкували: “Дівка коси не плете, птиця гнізда не звиває”. Переказували: “Зате зозуля без гнізда, бо на Благовіщення його звела”. Того дня наші предки вважали, що Бог благословляє все суще на світі: людей, тварин, рослин, воду і землю. Гуцули говорили: “Бог благословляє землю в цей день, укладає свою голову, щоб розігріти землю”. Кажуть: “На Благовіщення весна зиму поборола”.

Цвітуть перші весняні квіти: проліски, первоцвіт, ряст, сон-трава… Вважали, коли дівчина вперше весною побачить проліски, має вмочити їх у воду й покропити себе – набуде краси. На Благовіщення дорослі дівчата співали першу стародавню веснянку – “Кривого танця”. Якщо до Благовіщення весну тільки “виглядали”, “закликали” та “благали”, то тепер вона стоїть на порозі нашого дому, рідної садиби, обійстя. Ще день-другий і повністю вступить у свої права, щоб принести дари людям, тваринам, рослинам, землі й воді. Втім, нещодавно директор “Укргідрометцентру” Микола Кульбіда сказав: “У цілому весна прийшла в Україну, але не в усіх регіонах у повному обсязі”.

Тропар (ПІСНЕСПІВ) СВЯТА

Сьогодні спасіння нашого початок і від віку таїнства явлення: Син Божий стає Сином Діви, і Гавриїл благодать благовістить. Тому й ми з ним до Богородиці взиваємо: Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою.

Молитва на Благовіщення

Богородице Діво, радуйся! І я вітаю Тебе, Пренепорочна Діво, словами, якими поздоровив Тебе колись Архангел Гавриїл у Назареті. Ти повна всяких ласк, з Тобою Господь. Всевишній підніс Тебе до найбільшої гідності в небі й на землі, бо вибрав на Матір Свого Сина. Ти одна з-поміж жінок вибрана до такої гідності. Тебе славлю, Тебе величаю, Тобі честь віддаю, Донько Предвічного Вітця, Мати Божого Сина, Обручнице Святого Духа. Помимо такої гідності, Ти, Пресвята Діво, така покірна, що називаєш Себе Божою служницею. Тож молю Тебе: навчи й мене найбільшої чесноти – покори. Випроси мені ласки, щоб я міг (могла) лише тим величатися, що я твій (-оя) слуга. А коли буду Твоїм (-єю) вірним (-ою) слугою, тоді виконуватиму Божу волю в усьому і через те буду учасником (-цею) Божої слави на небі. Цього від Тебе надіюся, про це Тебе сьогодні гаряче прошу. Амінь.

 

Проводи

На другу неділю після Великодня поселеннях України здій­снюється обряд поминання мертвих.

Працівники культури можуть порадити, наприклад, за ста­рим звичаєм посіяти на материнських могилах чебрець (ма­теринку), на могилах дівчат — любисток і барвінок, молодих хлопців — кущ червоної калини.

Дівчата мають сплести вінок та покласти його на «ко­зацькій могилі»  могилі юнака, що не повернувся з армії, інших молодих хлопців, що трагічно загинули чи померли.

В багатьох селах клуби дбають про те, щоб у день Про­водів вже з самого ранку на кладовищі тихо звучала урочис­то-траурна музика.

Зелені свята

Одне з найбільших християнських свят, яке святкується на 50-й день від Великодня в пам'ять зішестя Святого Духа на апостолів і присвячене прославлянню Святої Трійці.

 

У Православній Церкві — велике двунадесяте свято. На Заході свято П'ятидесятниці не носить назви Трійці, хоча тісно пов'язується з її шануванням. З XIV ст. святом Трійці в Католицькій Церкві стала називатися неділя по П'ятидесятниці.

З прийняттям християнства Зелені свята почали називатися Трійцею, яка відзначалася на 50-й день після Пасхи і співпадала з Зеленою неділею. Проте впродовж багатьох століть традиційно залишалася давня народна ритуально-обрядова складова Зелених свят.

Напередодні Зеленої неділі, у суботу, що називалася клечаною, хату, подвір'я та господарські будівлі прикрашали клечанням – зеленими гілками дерев. Гілки встромляли в стріху, на воротах, біля вікон, за ікони. Підлогу або долівку в хаті встеляли запашними травами: осокою, любистком, м'ятою, пижмою, ласкавцями, лепехою.

Як всі інші свята наших пращурів, Зелені свята базувалися на хліборобських традиціях сонячного циклу. Але окрім культу Сонця і культу померлих предків, в основі Зелених свят лежав культ дерева і квітів. Можливо, тисячолітня традиція прикрашати житло на Зелені свята зеленим віттям і була пов'язана з давнім культом і святом дерев.

До останнього століття в Україні окремі дерева вирізнялись від інших особливою шаною до них. Це дуб, ясень, явір, тополя, береза, липа. В окремих місцевостях навіть не можна було ламати гілля з дуба на клечання.

Культ дерева і лісу яскраво відбивався у підготовці до Зелених свят. По клечання до лісу їхав старший родини (у давнину, звичайно, старший роду). Клечання забирали в хату, на обори, стайні, хліви, несли в комори, клуні, на пасіку.

На думку наших пращурів, в деревах оселялися душі рідних – померлих дідів-прадідів. Дід-Ладо – добрий дух предків – опікунів роду – разом з гіллям-клечанням приходив до господи.

На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям. На кладовищі влаштовували панахиди та спільні поминальні трапези. Ця традиція подекуди збереглася до наших днів.

Святого Івана Купала

Івана Купала — це день літнього сонцевороту, що тепер сходиться з християнським святом Різдва Святого Пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана, 24-го червня за старим календарем, або 7-го липня — за новим.

Як народне свято, день Івана Купала відбувається з багатьма своєрідними обрядами та піснями.

У старих писаних джерелах Купало характеризується як поганський бог земних плодів, якому приносили в жертву хліб — головний плід землі. Так, у Густинському літописі записано таке: «Купало, яко-же мню, бяше богъ обилія, якоже у еллинъ Цересъ, ему-же безумный за обиліе блегодареніе приношаху въ то время, егда имяше настати жатва. Сему Купалу-бђсу еще и донынђ по нђкоихъ странахъ безумный память совершаютъ, наченше іюня 23 дня, въ навечеріе Рождества Іоанна Предтечи, даже до жатвы и далђй, сицевымъ образомъ: съ вечера собираются простая чадь обоего полу и соплетають себђ вђнцы изъ ядомаго зелія или коренія, и препоясавшеся быліемъ возгнђтаютъ огнь; индђ-же поставляють зеленую вђтвъ, и емшеся за руцђ около, обращаются окрестъ онаго огня, поюще свои пђсни, преплетающе Купаломъ; потомъ чрезъ оный огонь прескакуютъ»1.

В «Житії Володимира» (XVI-те століття) свято Івана Купала описується так: «Въ вечерь зобравши ся младенцы и панны плетуть собђ вђнки изъ зђля розного, которіе кладуть на голову и опоясують ся имы; кладуть зась огонь и берут ся за руки и около огня одного скачуть, спђваючи пђсни, вь которыхъ часто споминають Купала, а потомъ презъ оный огонь прескакуютъ, бђсу оному Купалі офђруючи сами себе, и иныхъ много вымысловъ бђсовскихъ бридъкихъ на той часъ на оныхъ соборищахъ чинять»2.

В XVII-му столітті український історик Інокентій Гізель про Купала висловлювався так: «Идолъ Купало, его же бога плодовъ земныхъ быти мняху и ему прелестью бђсовскою омраченіи благодараніе и жертву въ началђ жнивъ приношаху»3.

Польський ботанік Мартин, котрий описує собутки4 в кінці XVI-гo століття, каже, що дівчата в його час приносили в жертву трави; плели вінки й ними вбирали себе. В цей диявольський день, як він висловлюється, розводили вогонь, який добували через тертя дощок, щоб свято було справді диявольське, щоб в ньому брали участь самі демони. Співали сатанинські пісні, і з ними стрибали від радости дияволи, яким вони молилися і їх восхвалювали, а Бога забували. В день святого Івана нікого не було в церкві, бо всі проводили собутки з бісами з усякими безчинствами. Жіноча стать до розпалювання вогню ходила в поле шукати різних трав, і зібрані в цей день трави мали чудесну силу. Найголовніші з них були: Іванів цвіт5, лопух6, богородська трава7 і ведмеже вухо8. Дівчата плели з них вінки, пускали на воду і ворожили по тому, як ті вінки пливли: чий тонув, та з дівчат не вийде заміж. Інші, сплівши вінки з богородської трави, святили їх у церкві та зберігали протягом усього року. Під час хвороби людей, чи тварин, напували хворих настоєм з зілля тих вінків. Цей запис Мартина кінчається словами: «Такий звичай був і в Червоній Русі»9, — в Галичині.

З давніх-давен в Україні дівчата й хлопці виходять із села з радісними співами, розкладають вогнища на горі, або десь у лісі поблизу ріки, танцюють навколо того вогнища й стрибають через вогонь. Дівчата ще співають ворожбицьких пісень і за різними прикметами примічають, чи здійсняться їхні сердечні бажання. Ранком до сходу сонця вмиваються «іванівською» росою на красу. В Карпатах дівчата оперізуються перевеслом з пахучих трав, із тих самих трав плетуть вінки й кладуть собі на голови.

Купало і Марена

Головними атрибутами свята є Купало і Марена, що в різних місцевостях України готуються по-різному. Так, на Поділлі й Волині дівчата роблять «Купало» з гілки верби; для цього вони беруть гілку, квітчають її квітами й вінками, а потім ходять

навколо

такого «Купала» і співають пісень. Чоловіки й жінки теж сходяться на це видовище, але в співах вони участи не беруть.

Хлопці кидають квіти на ті стежки, де ходять дівчата.

За якийсь час, коли вже дівчата «Купалом» натішаться, хлопці нападають на «Купала», обривають з нього вінки й квіти, а саму гілку кидають у воду. Розкладають вогнище, й коли воно розгориться, то стрибають через вогонь усі присутні: хлопці, дівчата, жінки й чоловіки.

Молодиці приносять із собою вареники, чи інший почастунок, а чоловіки й парубки — горілку; тут же, біля вогнища, частуються, а потім починають танцювати.

На Полтавщині ввечері, напередодні Івана Купала, збираються дівчата на умовлене місце з вінками на голові. Вінки плетуть із кануперу10, любистку11, зірок12, божого дерева13, сокирок14, барвінку15, васильку16, м’яти17, рути18, резеди19 та інших пахучих трав.

Шапки й брилі хлопців теж уквітчані цими самими квітами, але квітчають не вони самі, а ті дівчата, з котрими вони любляться.

Зібравшись, дівчата беруться за руки і ходять навколо «Марени» — гілки чорноклену, або вишні, співаючи:

Ходили дівочки коло Мареночки,
Зелені два дубочки — парубочки,
Червона калинонька — то дівочки.
Як пішли дівчата в ліс по ягодочки,
Та й прийшлося їм три річки бристи,
Три річки бристи і Дунай плисти.
Усі дівки Дунай переплили,
Дівка Марина в Дунаї втопилась.
На дівці Маринці плахта-чорнитка.
Як дійшли слуги та до мачухи:
«Не жаль мені дівки Маринки, 
А жаль мені плахти-чорнитки».
Як пішли дівочки в ліс по ягодочки,
Та й прийшлося їм три річки бристи,
Три річки бристи і Дунай плисти.
Усі дівки Дунай переплили,
Дівка Маринка в Дунаї втопилась,
На дівці Маринці плахта-шовківка.
Як дійшли слуги та до матіньки:
«Не жаль мені плахти-шовківки,
А жаль мені дівки Маринки!»
Зелені два дубочки — парубочки,
Червона калинонька — то дівочки20.

Переспівавши пісню, дівчата зупиняються. Одна з них бере солом’яне опудало, одягнене в жіночу сорочку, й ставить під дерево, або поруч із гілкою–«Мареною»; інші дівчата вбирають голову того опудала стрічками, а на шию чіпляють намисто — це «Купало». Буває й так, що ставлять опудало з дерев’яними руками, на які чіпляють плетені вінки. Такого «Купала» обкладають купою соломи з кропивою і запалюють. Коли вогонь розгориться, хлопці й дівчата беруться за руки й перестрибують через вогонь, а інші в цей час співають:

Ой, на горі, на горі,
Там горіли вогні.
То ж не вогні горять,
То дівоньки ходять,
Білу лозу ложать.
Коли б же я знала,
Хто на неї ляже,
Постелила б йому
Шипшину під боки,
Каміння в головки.
Коли б же я знала
Хто на неї ляже,
Постелила б йому
Перину під боки,
Подушку в головки.

Часом дівчата застромляють у землю зрізане молоде деревце, оздоблюють його квітами й вінками, а потім запалюють вогонь навколо того деревця так, щоб вогонь його не пошкодив.

В інших селах, там же на Полтавщині, ввечері, напередодні Івана Купала, дівчата роблять опудало з соломи, й називають його «Мара». Коло тої Мари кладуть купу жалкої кропиви і перестрибують через неї босими ногами. Пізніше на ту кропиву кладуть солому й запалюють, а потім стрибають через вогонь і дівчата, й хлопці. Вкінці вечора, коли вже гра кінчається, Мару несуть до річки й топлять у воді. Коли топлять Мару, то дівчата здіймають з голови свої вінки й розвішують їх на деревах; буває й так, що ті вінки дівчата несуть додому й вішають їх у хатах, або в стайнях, як засіб охорони від нечистої сили для людей і для тварин.

Ще в інших селах, під зрубаним деревцем, «Мареною», замість солом’яного опудала садовлять дитя, котре вбирають квітами і вінками. Отже, тут дитя грає ролю Купала. Дівчата, взявшись за руки, ходять навколо «Марени» й «Купала», співаючи:

Ой, купалочка купалася,
Та на берегу сушилася,
Та й тому люди дивувалися.
Ой, не дивуйтеся сему, люди,
Бо я бачила дивнішеє:
Щука-риба красно ткала,
А рак на байрак цівки сучить,
А муха-горюха діжу місить,
Комар пищить, воду носить.

Наспівавшись, дівчата йдуть до річки, купаються й там топлять у воді «Марену». Далі розкладають вогонь, тут же на березі, й побравшись за руки, дівчата й хлопці стрибають парами через вогонь. Якщо при стрибанні пара не розійдеться, то це знак, що вона подружеться. Веселі вигуки й плескання в долоні супроводжують кожну пару, котра успішно перестрибне. Тут же біля вогню дівчата співають:

Ой, не стій, вербо, над водою,
Та не пускай зілля по Дунаю.
Ой, Дунай море розливає,
І день, і ніч прибуває,
У вербі корінь підмиває,
А зверху вершок усихає,
З верби листя опадає.
Стань собі, вербо, на риночку,
У крищатому барвіночку, 
В запашному васильочку21.

За спостереженням Н. Петрова, в другій половині ХІХ-го століття на Київщині, в день свята Івана Купала, ранком, ще до сходу сонця, дівчата брали довгу тичку, насаджували на неї мітлу, вибігали на вулицю, розмахували тою мітлою й співали насмішливих пісень на адресу хлопців. Як ось:

Купала Івана,
Сучка в борщ упала.
Хлопці витягали,
Зуби поламали.
Дівчата граблями,
А хлопці зубами;
Дівчата палками,
А хлопці руками...

Хлопці, почувши глузливі вигуки дівчат, нападали на них, віднімали тичку з мітлою, все це ламали на шматки й розкидали по вулиці. Часом хлопці й самі брали тичку з мітлою і теж вигукували глузливі слова, але вже на адресу дівчат22.

По обіді дівчата, бувало, рвуть квіти й плетуть із них вінки, а потім роблять із соломи опудало, насаджують на палицю і доручають чотирьом дівчатам нести його на призначене місце; ті піднімають опудало на палиці й несуть, а останні дівчата, скільки б їх не було, стрибають навколо і співають. Коли як прийдуть на призначене місце, то вбивають палицю з опудалом у землю, але так, щоб саме опудало торкалося землі. Потім беруться за руки, ходять колом і співають купальські пісні. За якийсь час з’являються хлопці, віднімають у дівчат те опудало, розривають його на шматки й розкидають навколо, а якщо це коло річки, то кидають у воду.

Роблять Марену ще так: беруть вишневу гілляку з трьома сучками, один з сучків — голова, а два інші — руки; увивають цю гілку вінками, квітами, намистом, стрічками, — роблять ніби опудало на людську подобу. Потім одній з дівчат кладуть на голову вінок і доручають їй нести Марену за село, на призначене місце, звичайно, десь на горбок. Дівчина несе Марену мовчки, а інші дівчата йдуть за нею й співають. Прийшовши на місце, дівчата насипають купу жовтого піску, ставлять на пісок Марену, а самі, взявшись за руки, водять навколо неї хоровод. За якийсь час з’являються хлопці, віднімають Марену, беруть її в

своє коло й собі стрибають навколо неї й співають жартівливих пісень. Дівчата в цей час роблять нову Марену, але й цю другу віднімають хлопці. Часом буває так, що дівчатам доводиться робити кілька Марен протягом цього дня, але вони на хлопців не сердяться, мовляв, хлопці обманулися: забрали ту Марену, яка не гарна, а ось тепер буде ліпша.

Коли вже починає вечоріти, дівчата збираються на заздалегідь умовлене місце і втикають у землю вільце, — невеличку сосну, вбрану різними польовими квітами. Потім, узявшись за руки, ходять навколо вільця, співаючи. Переспівавши кілька пісень, дівчата беруть вільце, несуть його врочисто до річки й кидають у воду.

Н. Петрів пише, що в його час (1871 рік) старі баби розповідали, що тому років 50 (отже, років понад 140 від нашого часу) опудало Купала вбирали значно ліпше й сам обряд відбувався врочистіше. В той час Купала робили так: брали велику гілку будь-якого дерева, натягали на неї всю жіночу одежу, і ставили перед нею запалену свічку, а потім, узявшись за руки, дівчата ходили навколо й співали:

Зійди, сонечко, на Івана,
Стогни, земля, під Купалом!
Ой, ти наше дитя,
Прийми нас під своє накриття!

Далі Н. Петрів наводить ще таку купальську пісню:

Як пішла Ганна в Дунай по воду,
І ступила Ганна на хитку кладку, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Кладка хитнулась, Ганна втонула,
Як потопала, тричі зринала, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Ганнина мати громаду збирала,
Громаду збирала — усім заказала, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не беріть, люди, у Дунаї води,
У Дунаї вода — Ганнина сльоза, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ловіть, люди, у Дунаї щуки,
У Дунаї щуки — Ганнині руки, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ловіть, люди, у Дунаї сомів, 
У Дунаї соми — Ганнині ноги, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не ломайте, люди, по луках калини,
По луках калини — Ганнина краса, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не рвіть, люди, по луках терену,
У лузі терен — Ганнині очі, —
Ганна моя панна, ягода червона!
Не косіть, люди, по луках трави,
По луках трава — Ганнина коса, —
Ганна моя панна, ягода червона!23

П. В. Іванова, описуючи народні звичаї Кубинського повіту на Слобожанщині24, на самому початку нашого століття, 1907-й рік, пише, що напередодні Різдва Івана Предтечі, вечором по заході сонця, коли вже стемніє, дівчата й хлопці збираються святкувати Івана Купала. Збираються, звичайно, десь над річкою, подалі від будівель. На степових хуторах, звичайно, збираються десь на високому місці, на горбі. Зібравшись, хлопці й дівчата розводять вогонь, здебільшого з соломи.

В самому місті Куп’янську та ще в деяких великих слободах вогню не запалювали, а клали купи жалкої кропиви, або колючих будяків, чортополоху, і перестрибували через ті купи. Це здебільшого робили підлітки, — доросла молодь участі в цьому не брала.

В деяких слободах зберігся стародавній звичай купатися в ріках перед тим, як стрибати через вогонь. Скупавшись, дівчата кладуть собі на голови вінки, сплетені з польових і городніх квітів: з сокирок, барвінку, нагідок25, дзендзі-веру26 та дикої рожі27. Хлопці рубають молоде деревце чорноклену. Дівчата надівають на чорноклен свої вінки й несуть його на заздалегідь вибране місце, де втикають у землю, а вінки знову кладуть собі на голови. Це деревце називається «Купало».

Через вогонь, який тут розкладається, перестрибують, звичайно, парами: хлопець із дівчиною. Перед тим, як стрибати через вогонь, парубок здіймає з голови дівчини вінок і кладе собі на голову, а на дівчину одягає свою шапку. Отак обмінявшись, беруться за руки й стрибають. Перестрибнувши, пара проходить навколо «Купала» й стає позаду інших учасників гри, розмінявшись шапкою і вінком.

У слободі Арапівка28 після того, як кожна пара перестрибне через вогонь три рази, хлопці вогнище гасять і всі учасники гри розходяться по домах. Якщо ж стрибають через кропиву, чи будяки, то цей бур’ян несуть до річки й кидають у воду. Прийшовши додому з іванівського вогнища, дівчата здіймають з голови свої вінки й одні кидають їх через голову на дах хати, а інші зберігають на горищі, вірячи, що зілля, з якого сплетений вінок, має цілющу силу. Існує вірування, що відходячи від «Купала», не можна оглядатися, щоб не догнала відьма, яка обов’язково є присутня на купальському грищі. «Якщо бажаєте довідатися, котра з бабів на селі відьма, то візьміть купальського попелу, зав’яжіть його у вузлик та йдіть додому не оглядаючись. Другого дня відьма з’явиться до вас і попросить: «віддай мені те, що в тебе є!», розуміючи під тим «купальський попіл», — так радять знатоки.

Ранком, у самий день Івана Купала, в цій же слободі Арапівка, дівчата, одягнувши на голови купальські вінки, йдуть у ліс, рубають гілку клену й несуть її в слободу. В слободі роблять ляльку з трави, надівають на неї дитячу сорочку, намисто, й прив’язують до гілки клену. І ось ця лялька разом із гілкою називається «Марена».

На чистій площі, звичайно, на вигоні застромлюють гілку з Мареною в землю, щоб стояла. Перед Мареною ставлять стіл, покривають його білою скатеркою. На стіл кладуть хліб із грудкою соли, потім усі беруться за руки й ходять навколо столу і Марени, співаючи:

Три місяці ясних — три молодці красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Три зіроньки ясних — три дівоньки красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Первий місяць — молодий Іванко.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Другий місяць — молодий Федірко.
Купало!
Грало сонечко на Івана. 
Третій місяць — молодий Федотко.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Три зіроньки ясних — три дівоньки красних.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Перша зіронька — молода Катричка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Друга зірочка — молода Маричка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
Третя зірочка — молода Галинка.
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Іванко каже: Я Катрусю люблю,
я Катрусю люблю — черевички куплю!
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Федірко каже: Я Марічку люблю,
я Марічку люблю — золотий перстень куплю!
Купало!
Грало сонечко на Івана.
А Федотко каже: Я Галину люблю,
я Галинку люблю і за себе возьму.
Купало!
Грало сонечко на Івана.

Далі співають ще таку пісню:

Ой, славний город Куп’янка,
А ще славніша Арапівка,
На чотири вулиці стояла:
Перва вулиця кропова,
Друга вулиця роменова,
Третя вулиця дубова,
А четверта вулиця калинова.
Що зелений кріп — мужички,
Біленький ромен — жіночки,
Зелені дубочки — парубочки,
Червоная калинонька — то дівочки!

Переспівавши ці пісні, дівчата беруть Марену й несуть її вулицями через усе село до річки, співаючи тих самих пісень.

Прийшовши до річки, стають гуртом на березі, роздягають Марену й кидають її у воду разом із гілкою, співаючи:

Потонула, Мареночка, потонула,
Наверх кісочки зринула ...

В цей момент з’являються хлопці з горілкою і всі сідають тут же на березі біля річки й починають пити горілку, закушуючи тим хлібом, що лежав на столі перед Мареною.

Повернувшись додому, дівчата здіймають свої вінки й ховають їх до наступного року, але якщо зайде потреба протягом року, то вживають ці вінки як ліки.

На хуторі Єгорівці29 солом’яну Марену садять на гілку чорноклену, а часом і на патик будь-якого іншого дерева; носять навколо криниці, навколо ставка, співаючи купальських пісень, а потім несуть до річки і там топлять у воді. Іноді роблять опудало з шматка грубого дерева, обмотавши його соломою. В цьому випадку до опудала прив’язують камінь, бож як кинуть у воду, то Марена повинна втопитися, а не пливати зверху. Часом ліплять опудало-ляльку з жовтої глини, обличчя намащують червоним, а брови — сажою. Глиняну Марену теж кидають у воду.

В слободі Преображенській ляльку Марену виносять на вулицю й ставлять на стілець, до цього ж стільця прив’язують невеличке вишневе деревце. Поставивши Марену, дівчата співають:

А в бірку, в бірку,
Строїв Хведір комірку,
А до нього Маруся приходила,
Йому хорошенько говорила:
— Роби, роби, Хведірко, комірку
Та проруби віконечко в причілку,
Щоб до мене соловейко прилітав,
Щоб він мені хорошенько заспівав
Та раненько розбуджав.
— Нащо ж тобі, Марусенько, соловейко?
Єсть у тебе, Марусенько, свекорейко,
Він же тебе ранесенько розбуде,
Вийде за воротенъки та й осуде!

Після цього починають носити Марену по селі, з вулиці в вулицю і при цьому співають:

А в мого батька двір невеличкий,
Двір невеличкий — зілля велике,
А в тім зіллі вовки завили, 
Вовки завили — нелюба з’їли.
А я за нелюбом три дні тужила,
Три дні тужила — піч хліба з’їла.
А я одна в батька була,
Я молода, як ягода!
А в мого батька двір невеличкий,
Двір невеличкий — зілля велике,
А в тім зіллі вовки завили,
Вовки завили — милого з’їли.
А я за милим тиждень тужила,
Тиждень тужила — пів хліба з’їла.
А я одна в батька була,
Я молода, як ягода!

В містечку Куп’янське дівчата кидають у річку не одну Марену, а разом із нею й Купала. Кинувши ці обидва опудала в воду, дівчата й самі починають купатися і співати:

Утонула Мареночка, утонула,
Тільки її кісочка зринула.
Пішла Маренка топитися,
А за нею дружки подивитися.
Не топися, Мареночко, не топися,
Оглянися та на своє дитятко подивися!

Але старші жінки кажуть, що купатися з Мареною не слід, бо як тільки Марена пірне у воду, то налітає сильний вихор: це нечиста сила з’являється за Мареною, бож Марена — це старша русалка. Очевидно й Ганна, про яку пісня каже, що вона, втопившись, обернулася в різні риби і різні рослини, — теж є русалка, імовірно Ганна і є Марена.

Як розійдуться з вулиці всі дівчата й хлопці, то вже геть уночі, на тому місці, де стояла Марена, відьми збирають листя, що обсипалося з тої гілки, на якій була Марена; те листя «згідливе» від всякої хвороби.

В селі Дуфинівці під Одесою купальський обряд починається так: дівчата беруть гілку якого-будь дерева, вносять до хати, де збирається багато дівчат. Хлопців до хати не пускають. Гілку ставлять посеред хати й квітчають її квітами й паперовими різнобарвними стрічками — це купальське гільце.

Під час квітчання гільця дівчата співають купальських пісень. Хлопці в цей час намагаються ввійти до хати, але двері замкнуті й дівчата їх не пускають.

Коли вже гільце готове, то дівчата з піснями йдуть до моря. По дорозі хлопці обливають дівчат водою, щоб вони покинули гільце. Гільце, звичайно, несе одна з найміцніших дівчат, яка при потребі може відбитися від хлопців. Буває так, що коли хлопці нападають, то одна з дівчат випустить гільце, а друга підхопить. Баби, котрі зустрічаються по дорозі, сваряться на хлопців, щоб вони не обливали дівчат водою. Коли вже прийдуть до моря, то хлопці перестають нападати на дівчат і всі разом, хлопці й дівчата, сідають на один великий човен і пливуть у море, весело співаючи, а часом і граючи на гармонь, чи якийсь інший інструмент. Відпливши від берега, дівчата кидають гільце в море. Потім усі разом повертаються до берега й на цьому обряд кінчається.

Через вогонь у Дуфинівці не стрибають і, як переказують старі люди, не стрибали ніколи.

Купальські пісні тут співають такі:

Ой, купавсь Іван та в воду впав,
Було ж тобі, Іваночку, не купатися,
Зі старими бабами розпращатися,
З молодими дівками цілуватися.

*

Ой, зо мною, Тетяна, зо мною,
Будеш мені молодою жоною,
Будеш моїй старій неньці слугою. —
Буду, буду, Іванку, жоною,
А не буду старій неньці слугою.

*

Ой, летять гуси чубатії,
Дуфнівські хлопці шмаркатії.
Ой, летять гуси сизокрилі,
Вапнярські30 хлопці чорнобриві.

*

Ой, на горі лопух, лопух,
А у Секлети живіт напух.
Ой, на городі катран, катран,
Там сидить Іван як пан, як пан.
А в городі петрушечка,
Сидить Маруся як душечка.
Катран петрушку покриває,
Іван Марусю обіймає.
Катран з петрушкою катруються,
Іван з Марусею цілуються31.

Описуючи побут селянської дитини в селі Старосілля на Чернігівщині, Ніна Заглада пише, що ввечері проти Івана Купала, а так само і на другий день, діти бавляться в «Купайла». Нагрібають вони купу піску і в той пісок устромлюють жмут кропиви; хлопці стають поруч проти кропиви, а один із них стає ближче до кропиви (він називається «сторож») і всі разом починають співати:

На Івана хліб сажала,
А на Петра вибирала.
Треба по телята йти,
Дай, Боже, Василя знайти.

Коли закінчать співати, то хлопець, що стоїть перший в ряді, біжить і перестрибує через «Купайла», — через кропиву; він пильнує, щоб не зачепити ногами кропиву, бо як зачепить, то сторож «жарне» його кропивою по ногах. Бавляться так діти і в селі, і в бору, а коли вже набавляться, то беруть кропиву й несуть до озеpa, кидають у воду й кажуть: «Іван купався та й у воду впав!»

Роблять ще так: проти Івана Купала, крім кропиви, беруть ще м’яту, любисток, рожу й різні лугові квіти. Рвуть жмут високої трави, міцно її зв’язують, потім набирають різних квітів, обвивають пучок трави тими квітами, а зверху застромлюють кропиву, колючки, будяк, — це і є «Купайло». Діти нагрібають навколо цього купу землі, так, щоб він стояв, а потім перестрибують через цього «Купайла». Хто побоїться перестрибнути, того «вартовий» жалить кропивою по ногах.

Ось так виглядає в селі Старосілля дитячий «Купайло».

Дівчата ворожать

Коли вже потоплять Купала й Марену, то дівчата тікають від хлопців, щоб ворожити. Звичайно, це вже буває пізньої ночі. Дівчата дістають з-за пазухи заздалегідь приготовлені свічі, запалюють їх, і кожна ліпить до свого вінка, а потім ті вінки пускають на воду. І ось у темну купальську ніч на спокійній поверхні води пливуть десятки вінків із золотистими вогниками, віщуючи дівочу долю. А дівчата в цей час ідуть понад річкою й співають:

В гаю зелененькім соловейко щебече,
Соловейко щебече;
Там дівчина мила віночок пустила 
З барвіночку, з барвіночку.
Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,
За миленьким, за миленьким...

«Як були ми ще дівчатами, то пускали на воду вінки. Це робилося вночі на Купала. Запалюємо свічки й пускаємо, щоб вінки пливли за водою. То є така ворожба: якщо вінок пливе добре і свічка горить, то дівка заміж піде, а якщо вінок крутиться на місці — ще дівуватиме. Якщо відпливе вінок далеко й пристане до якогось берега, то в нас казали, що туди й дівка заміж піде»32.

Звичайно, хлопці слідкують за тим, як дівчата пускають на воду вінки; вони збираються на протилежному березі річки, щоб дівчатам не заважати.

На Полтавщині пущений на воду вінок переймає «переємець» — наречений дівчини, що має женитися з нею.

«Коли вже парубок гуляє з дівкою, то старається зловити її вінок. Часом хлопці й на човни сідають та пливуть ловити вінки. Парубок знає, котрий вінок пустила його дівка: вона йому про це каже. Кожна дівка плете вінок, щоб можна було його пізнати: вплітає велику квітку — червону, чи білу, а то часом стрічкою перевиває свій вінок, чи якесь листя вплітає, щоб можна було пізнати. На другий день хлопці хваляться перед дівчатами тими вінками»33.

Пускаючи на воду вінки, дівчата на Полтавщині співають:

По садочку ходжу, виноград саджу,
Посадивши та й поливаю,
Ой поливши та й нащипаю,
Нащипавши, віночок зів’ю,
Віночок зів’ю, на воду пущу:
Хто вінок пійме, той мене візьме.

* * *

День Івана Купала святкується і тепер в Україні. З репортажу Г. Максименка довідуємося, що в 1963-му році, в селі Вишняки на Полтавщині, відбулися купальські забави. Репортер пише: «З уквітчаної квітами вантажної автомашини легко вистрибують дівчата у вінках, в барвистому українському одязі... Навколо сміх, жарти, музика... Непомітно спадають сутінки... На високому стовпі, обвитому квітами й різнокольоровими стрічками, спалахує смолоскип Купала. В ту ж мить у темряву неба злітають червоні ракети, розсипаючись на гірлянди вогнів. Молодь навколо смолоскипа співає старовинну пісню:

Ой, летіло помело
Через наше село —
Стовпом дим...

На святі є господарі — Іван і Оксана. Запаливши смолоскип Купала, Іван передає вогонь Оксані, а та запалює три великі вогнища. Між ними хоровод дівчат у вінках співає «Марену»...

Серед ріки спалахує ще одне вогнище (на плоту). Воно яскраво освітлює «Русалку», що випливає на човні.

— Русалка, русалка пливе!

— Хто ж вона? Чи не хорольська дівчина яка?

— Та дивіться, то ж наша, вишняківська...

«Русалка» сходить на берег. Хоровод зустрічає її піснею:

Ой, у полі, де пшениченька,
Походжала там русалонька,
Русалонька, як та квіточка,
У віночку та й голівонька...

Випровадивши «Русалку», хоровод співає:

Ой, на Івана, ой, на Купала
Красна дівчина зілля копала,
Квіти збирала, віночки плела,
Далі водою їх пускала. —
Плинь, віночку, по синій хвилі,
Поплинь, віночку, де живе милий!..

Не довелося віночкам далеко пливти. Їх виловили юнаки й кинулися розшукувати по них дівчат, бо за умовами свята, той, хто розшукає дівчину, має поцілувати її. Та вже й не знаю, чи якомусь молодцю вдалося розшукати вибрану, бо тих дівчат стільки, та все одна в одну, гарні, попробуй, розберись при світлі вогнища, де яка! А люду того, люду — не перерахувати! Де вже там кого знайти...

Як закінчилась метушня з розшуками дівчат, почали хлопці через вогонь стрибати...

...Догорають вогнища, літні потрошку розходяться, роз’їжджаються. Вже пізно. На якусь мить притихла молодь, зачарована красою ночі. Раптом баяніст заграв веселої вишняківської, і зірвалась до зірок запальна пісня:

Ой, заграйте нам, музики,
Щоб гриміли черевики;
Гей, дівчаточка — зірки,
Йдіть в таночок «вишняки»!

...А над луками все гриміла пісня — молодь не угавалася34.

Зілля

Існує вірування, що вніч напередодні Івана Купала дерева переходять із місця на місце й шумом гілля розмовляють між собою. Хто має цвіт папороті, той може бачити, як розходяться дуби й чути, як ведуть вони свою тиху розмову; може зрозуміти мову всякого створіння; може бачити, де заховані в землі скарби і здобувати їх.

Наші стародавні предки про спорові рослини, мабуть, нічого не знали, а тому й вірили, що кожна рослина повинна мати квітку, а що в папороті квітки ніхто ніколи не бачив, то й виникло багато леґенд про таємничу квітку папороті.

В Літинському повіті на Поділлі існує вірування, що чоловік, здобувши цвіт папороті, стає всезнаючим і всебачучим. Папороть цвіте дуже короткий час, тільки одну мить уніч під Івана Купала, а тому й здобути цю квітку дуже тяжко; тим більше, що той цвіт бережеться від людей самою нечистою силою. Отже, хто хоче здобути цвіт папороті, той мусить перемогти самого чорта.

Помітивши заздалегідь кущ папороті, звичайно, десь у лісі, відважний чоловік, як розповідає переказ, ввечері напередодні дня Івана Купала повинен піти до того куща, розістлати скатерку, на якій святили паски на Великдень, свяченим ножем накреслити коло, окропити кущ свяченою водою і починати молитву. Як уже стемніє, то чорт пробує різні засоби, щоб налякати чоловіка: стріляє, кидає каміння, шпурляє паліччям... Радять не боятися чорта, бож він має силу тільки до кола, що окреслене свяченим ножем, а в колі — ні, і чоловік там може сидіти безпечно. О 12-тій годині вночі папороть ніби розцвітає і блискуча квітка, як жарина, зразу ж падає на розстелену скатерку, яку треба швиденько звинути і заховати за пазуху.

В Грубешівському повіті вірять, що чорт завжди перешкоджає людям здобути цвіт папороті, і при цьому розповідають таку казку. Один чоловік загубив свої воли і коли він шукав їх, ходячи по лісі, йому в личак упав цвіт папороті; чоловік зразу ж побачив, де його воли пасуться, ба більше, він зразу ж побачив, де в лісі заховані скарби. В той час, як чоловік ходив по лісі та плянував, як він здобуде ті скарби й розбагатіє, підійшов до нього якийсь пан, добре одягнутий, і запропонував свої блискучі чоботи на личаки міняти. Чоловік зразу ж погодився, він сів на пеньок, скинув свої вже старі личаки, взув чоботи й пішов. Як тільки чоловік скинув личаки, то про все забувся: забув, де його воли пасуться, забув і про скарби. А пан той зник, бо то був не пан, а нечиста сила35.

Микола Гоголь використав народні перекази про цвіт папороті в своєму оповіданні «Вечір напередодні Івана Купала». На підставі народніх вірувань письменник описує, як мав би виглядати той цвіт папороті, він пише: «Дивиться — червоніє маленька брунька квітки і, як ніби жива, рухається. І справді дивно! Рухається і стає все більша, більша і червоніє, як жевріюча вуглина. Спалахнула зірочка, щось тихо затріщало, і квітка розгорнулася перед його очима, ніби полум’я, освітивши й інших біля себе».

Крім квітки папороті, існує ще багато леґенд і про інші рослини. За народнім віруванням, лікарські трави тільки тоді й виявляють справжню поміч, коли будуть зібрані вніч під Івана Купала, або рано вранці з «іванівською» росою. Зібране зілля в цей час називається «Святоянським зіллям»36, колись наші селяни таке зілля святили в церкві й зберігали його на покутті, під образами, а на випадок недуги людей, чи худоби, вживали те зілля як ліки.

За народніми казками та оповіданням, цілющі трави сіють русалки, мавки та інші «лісові планети»37, вони ж і доглядають за тими травами і знають, як і коли їх треба вживати. Одне з таких оповідань було записане на Гуцульщині, а саме про те, що поміж горами Туркала і Чорногорою є таке озеро, що «коли б кинув до води камінь, то за дві-три години знявся б вихор, буря, ви не втекли б. Там є шпиця, туди канатом спускаються, а як там сі добрати, то є грядочки, там на свято Івана, до схід сонця двох-трьох чесних богомільних людей може взяти всяких трав на лікування. Ви якби побачили, то подумали б, що там добрий городник, — то все ті лісні обробляють. Як прийдете, подивитесь з гори в долину: красний город!.. а вас страх забере і ви не доступите до нього, якщо ви лихий чоловік. Лісні — це лісові планети. Якщо ви зайшли в ліс і заблудили, то ви ходите... і ходите... Нараз чуєте голос... Не озивайтеся, а тихо сідайте на землю й пересидіть ту хвилину. Якщо озветеся, то вона підійде до вас — геть як жінка, тільки гола; без одежі. Ви будете ходити два тижні, а подумаєте, що дві-три години. Тоді пропадете!.. Може бути і чоловік, — чугайстер»38.

На Полтавщині існує повір’я, що хто зірве «переліт-траву», той буде у всьому щасливий. Переліт-трава, за народнім віруванням, має силу переноситися з місця на місце, а цвіт у неї такий барвистий, як веселка. Вніч під Івана Купала цвіт переліт-трави світиться зіркою.

Під назвою «переліт-трава» й справді існує кілька рослин в Україні, але не одна з них, розуміється, такого цвіту не має.

Купало в інших народів

Подібні звичаї існували, або існують ще й тепер, і в багатьох інших індоєвропейських народів. Так, чехи роблять з соломи опудало на людську подобу, піднімають його на палиці, виносять за село, там топлять у воді, або розривають на шматки і розкидають навколо.

Німецькі парубки в Баварії роблять «Pfingstl» — це теж солом’яне опудало на людську подобу, яке топиться в криниці.

В Тюрінгії хлопчаки обходять селянські двори, збирають солому, роблять з неї опудало, прив’язують його до колеса, запалюють і пускають з гори.

Роблять солом’яне опудало і в Австрії та в багатьох інших європейських народів.

Щодо купальських вогнів, то в свій час горіли вони по всій Европі. У великих європейських містах та в столицях вогнища розкладалися перед ратушами, а честь запалювати їх належала самому мерові (посадникові міста). Та найміцніше і найдовше зберігався цей звичай у слов’янських народів. Так, білоруси вніч на Івана Купала вбивають у землю великий кіл, обкладають його соломою та кострицею і запалюють. Коли вогонь розгориться, господині кидають на вогнище березові гілки й примовляють: «Кабы мой ленъ былъ также великъ, какъ ета березка!»

В Сербії напередодні Іванового дня пастухи запалюють смолоскипи і обходять з ними овечі загороди та коров’ячі стайні, а потім складають ті смолоскипи десь на найближчому горбі й залишають їх догоряти в одній спільній купі.

Чехи запалюють змочені в дьогті мітли й бігають з ними по полях, розмахуючи ними в повітрі, в ніч напередодні Івана Купала.

В словах пісні: «Купало! Грало сонечко на Івана» висловлюється стародавнє вірування нашого народу в те, що в день Івана Купала сонце «грає».

Болгарська леґенда розповідає про те, як у день Івана Купала сонце танцює, крутиться і розмахує шаблями.

Польські дівчата (в Селезії) на цей день печуть печиво, що зветься «słończeta», виходять на ранішній зорі в поле, розкладають те печиво на білому обрусі й примовляють: «Graj, słońce, graj, tutaj są twoi słończeta».

Серби і словенці кажуть, що Іванів день таке велике свято, що «на ньего сунце на небу трипут од страха стане».

У нас, як ми казали вище, дівчата свої купальські вінки зберігають на горищі, вірячи в те, що зілля, з якого сплетені вінки, має цілющу силу.

Болгари кладуть купальські вінки в кадильницю і окурюють ними хворих.

Серби вішають купальські вінки під дахами хат і в хлівах, як захист від злих духів.

Щодо нашого купальського гільця (або вільця), то ми знаходимо щось подібне аж в Індії, де хлопці й дівчата несуть у село молоде деревце «корма», ставлять його на площі посеред села й оздоблюють шматками барвистої матерії, або папером, а потім танцюють і бавляться навколо нього.

Тут в Англії ввечері на святого Івана (St. John’s Eve) люди йшли колись у ліс, ламали зелене гілля з дерев, несли додому і квітчали тим клеченням двері своїх будинків. Це робилося з великими веселощами й радістю. Папороть і тут грала визначну ролю в святоіванівських віруваннях. Англійці тільки шукали не квіток, як у нас, а насінину цієї рослини, вірячи, що знайдене насіння папороті може зробити людину невидимою39.

 

21 вересня – Свято «Друга пречиста».

Свято Різдва, Пресвятої Богородиці, або, як кажуть в народі, «Друга Пречиста».

З цим святом, в’яжеться день Рожениць, коли жінки, в яких немає дітей, справляють обід і запрошують бідних — щоб молилися Богородиці за її  дітей.

В цей день працівники культури можуть провести вечір-зустріч багатодітних матерів, зустріч солдатських матерів, вшанування    солдатських вдів.

Добре    було б організувати клуб молодої  матері. На завдання клубу вивчати колискові, дитячі пісні, різноманітні ігри, казки, лічилки.


14 жовтня – Свята Покрова.

Свято Покрови Пресвятої Богородиці, або Покрова. В побуті Покрова – це свято сватань та весіль. За  останні роки громад­ський  шлюбний обряд став життєвою нормою,  сьогодні він віль­но  співіснує  і з церковним обрядом.

Працівники культури  мають дуже уважно ставитися до збере­ження в  побуті    старик    звичаїв    обрядових традицій, всіма фор­мами  і засобами   сприяти їх відродженню.

Добре було б записати ВІДстарих людей, як проводилося те чи інше побутове свято,  організувати вивчення обрядових пісень.

Крім того, Свята Покрова – покровителька всіх військових. Можна    провести    родинні вечори сімей, які мають новобранця, тих,  у кого    хтось  служить у  армії.

Клуб і бібліотека повинні мати списки таких сімей, щоб, проводячи вечори, добрим словом згадувати всіх тих, хто служить у рядах збройних сил України.

8 листопада – Свято «Святого Дмитра».

Святий Дмитро приносить зиму. Всі   осінні     роботи в ОСНОВНОМУ закінчилися,  настає пора для відпочинку — участі в гуртках художньої   самодіяльності, читання книг тощо. Молодь в    цідні    збирається на вечорниці. В закладах культури провести вечірукраїнської    народної    пісні.

7 грудня – Свято «Катерини».

Свято жіночої долі.  Дівчата ворожать,  закликають долю.

Увечері  7 грудня молодь  збиралася  до однієї  хати, ва­рили спільнувечерю,  співали,    розповідали різні казки, неби­лиці .

Добре було б запропонувати в цей день традиційне прове­дення в клубі вечорниць, де використати твори про кохання, жіночу долю, різноманітні казки, прислів’я, народні  повір’я.

13 грудня – День Андрія Первозваного.

Хоч Андрій Первозваний – християнський святий, але в народній традиції звичаї і обряди в день цього святого мають стародавній дохристиянський характер: угадування майбутньої долі, заклинання, ритуальне   «кусання калити».  Від  цього віє чарівною  староукраїнською стихією.

Ввечері на «Андрія»  сходяться вже разом — і  хлопці,  і дівчата. Вони  сходяться    до великої  хати,  а тепер до клубу, щоб було де розбігтися для кусання калити.

З кусання    калити  й починається  «Андріївський    вечір», адже ця весела гра є  основним елементом свята.

В кожному населеному пункті є люди, які пам’ятають, як молодь святкувала    це веселе свято; як ворожили, в які  ігри грали, яких пісень  співали.

Працівникам культури, активістам варто звернутися до цих людей,  дбайливо записати  їх розповіді  та використовувати в роботі, адже сьогодні веселе свято  Андрія користується увагою молоді.

19 грудня – Свято Миколая.

Це – веселе    народне свято. Добре було б в  цей день    провести вечір вшанування людей праці, всіх тих,  хто дбає про достаток людей,  їх здоров’я, дозвілля. Влаштувати своєрідний концерт-звіт клубних аматорських гурт­ків  перед населенням.

Грудень.

Грудень – найкращий час для роботи гуртків народної творчості,різноманітних об’єднань за інтересами.

Добре було б в цей час у клубі підготувати виставку зраз­ків вишивки, в’язання, ткацтва, лозоплетіння, виробів із соло­ми, різьблення,  образотворчого мистецтва.

Та й про репертуар варто подумати. Адже незабаром Різдво Христове, Новий рік. Тому вже тепер  слід  розучувати колядки, щедрівки.

Працівники культури мають всебічно сприяти відновленню доброго сільського звичаю – збиратися в    одній хаті, а краще – в клубі, бібліотеці, якщо є можливість створити необхідні умови для спільної праці  – «оденок».  Тут жінки та    дівчата займаються    рукоділлям,  а за роботою і пісня співається – і робо­та    зроблена,  і відпочинок розумний.

Одним словом, вечорниці після «Миколи»  в  селах Украї­ни    вже кожного вечора збиралися.

Це свого роду  клуб сільської молоді, де молоді люди зближаються, пізнають одне одного і, як наслідок,  одружу­ються.

Заповідник в Україні найвідоміший

Асканія-Нова

Біосферний заповідник Асканія-Нова - унікальний куточок природи, який знаходиться на півдні України, в Херсонській області. Цей біосферний заповідник став переможцем всеукраїнського конкурсу "Сім природних див України", також він належить до сотні великих заповідників і парків.

Площа заповідника складає 33 тисячі гектарів, третина з яких - абсолютно заповідна степова зона, незаймана територія, якої ніколи не торкався плуг.

Тутешня екосистема є недоторканною вже мільйони років. Це єдина подібна ділянка степу не тільки в Україні, але й у всій Європі, адже одного разу розкопаний степ не відновлюється ніколи.

Цей розкішний оазис створив барон Фрідріх Фальц-Фейн, предок німецьких колоністів, які освоювали південні українські степи і володіли землею, на який знаходиться Асканія-Нова. В кінці XIX століття, ще будучи зовсім юним, Фальц-Фейн почав створювати перші вольєри для птахів і звірів.Дитяче захоплення Фрідріха стало справою його життя, його зусиллями був створений зоопарк і красивий дендропарк. Але найвидатнішою справою Фальц-Фейна було створення унікального заповідника на ділянці типчаково-ковилового степу. Асканія-Нова по праву є найстарішим степовим біосферним заповідником планети і найбільшим серед європейських степових заповідних територій. У тутешніх степових екосистемах налічується більше 500 видів вищих рослин і понад 3 тисяч видів тварин.

69 видів тварин, що мешкають в Асканії, занесені в Червону книгу України, 295 - охороняються Бернською конвенцією, 104 - Боннською конвенцією, а 12 - занесено в Європейський червоний список. На просторах Асканії-Нова живуть зебри, південно-американські верблюди, індійські і африканські антилопи, олені, лами, шотландські поні, коні Пржевальського, американські бізони, кафрські буйволи, сайгаки і багато інших тварин. Всі вони є представниками не тільки різних континентів, але і різних кліматичних поясів. Тим не менш, вони змогли чудово адаптуватися до умов українського степу.

Популяції тварин, занесених у Червону книгу, в Асканії постійно ростуть, і найвідоміші звіринці світу стають у чергу, щоб поповнити свої колекції.

У заповіднику продовжують спокійно рости багато рослин, які зникли за останні два століття на величезних просторах колишніх степів Євразії.

Вражають своїм різноманіттям птахи, що гніздяться на території Асканії-Нова, або зупиняються тут під час сезонних міграцій: білі і чорні лебеді, фламінго, журавлі, дрохви, стрепети, сірі куріпки, степовий орел. У вольєрах живуть африканські страуси, ему, нанду, дрохви, фазани, павичі, степові орли, вінценосні журавлі, папуги.

Протягом теплого періоду року степові види трав різнобарвною каруселлю змінюють вигляд ландшафту. Степ забарвлюється в смарагдово-зелений, блакитний, бузковий, жовтий, чорний та інші кольори. Килими з природних кольорів змінюють один одного до середини червня, після чого степ впадає в паузу спокою до вересня. Незабутньо красивий степ і "золотою" осені в жовтні.

Окремої уваги заслуговує Асканійський дендрологічний парк, створений в кінці ХІХ століття на площі близько 200 га. Парк розбитий відповідно до строгого плану і суттєво відрізняється від дикої степової зони. По всій території прокладена складна система зрошення, кожне дерево живить артезіанська вода. У парку близько 150 видів дерев і чагарників, серед яких гостролистий клен, кримська сосна, пірамідальний і колоновидний дуби, ялівець, в'яз, ялина, ясен, біла акація, плакучі верби. В центрі композиції парку знаходиться мальовничий ставок, у якому плавають качки, лебеді та інші водоплавні птахи.

"Такого близького спілкування з тваринами, як в Асканії-Нова, немає більше ніде - ні в якому зоопарку чи цирку. Павичі ходять взагалі поруч, антилопу можна погладити через паркан-ґрати, а якщо пощастить, у вас плюне лама! Обов'язково потрібно відвідати це місце, якщо у вас є діти - ось хто дійсно не залишиться байдужим до тварин! Видно, що за вихованцями тут добре доглядають: місця у вольєрах хоч відбавляй, а відвідувачам заборонено годувати тварин. Крім того, на території заповідника знаходиться унікальний дендропарк, цей оазис посеред відкритого степу просто вражає", - ділиться враженнями від відвідування Асканії-Нова на одному з сайтів користувач під іменем Торія.

На території Асканії-Нова вам запропонують кілька видів екскурсій: пішохідні двогодинні маршрути ботанічним садом та зоопарком, а також відвідування заповідника у супроводі наукового співробітника. 

Опитування

Чи подобається вам наш сайт?

Так!!! (6)
50%

Ні!!! (6)
50%

Загальна кількість голосiв 12

Вірші про Україну

Україна,
Рідний край,
Поле, річка,
Синій гай.
Любо стежкою іти – 
Тут живемо я і ти!             

ОЙ ТИ, НЕНЬКА-УКРАЇНА
Ой ти, ненька-Україна,
Я тебе кохаю,
В свiтi кращої країни
Я не знаю.
Чорне море, степ широкий,
Зеленi Карпати,
I пiд небом синьооким
Стежина до хати.

Ой ти, сонечко ласкаве,
Свiти Українi,
Бiльше щастя, бiльше слави
Для дочок i синiв.
Вони вчора, позавчора
На Днiпрi i в полi
Через працю, через горе
Добувались волi.

Ой тому сьогоднi треба
Нам i нашим дiтям
Пiд блакитним мирним небом
За неньку радiти.
Прикрашати, пестувати
I мiста i села,
Гарну пiсню заспiвати
Для друзiв веселих.

Ой ти, ненька-Україна,
Я тебе кохаю,
В свiтi кращої країни
Не шукаю.
Чорне море, жовте поле,
Зеленi Карпати,
I не зможу я нiколи
Iншу покохати.
Козорез Леонид Иванович
г. Оренбург

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Конституцію читають 
Тато, мама і дідусь, 
Я на неї теж дивлюсь, 
Сторінки перегортаю. 
Гарна книжка і цікава, 
Всіх добра навчає 
І дарує людям право, 
Від зла захищає. 
Скоро я навчусь читати 
І сам прочитаю, 
Бо вже дуже хочу знати, 
Які права маю.

ДОБРИЙ ДЕНЬ, УКРАЇНО МОЯ!
Струмок серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, малюють, квітують поля – 
Добридень тобі, Україно моя!
П. Тичина

НАШ РІДНИЙ КРАЙ
Щоб довелося мандрувати – 
Піти по рідній всій землі:
У кожне місто завітати,
У кожнім побувать селі, -

То навіть би за сотню років
Цього б не встигли ми зробить:
Простори в нас такі широкі,
А міст і сіл – що не злічить!
М. Познанська

НАША СЛАВНА УКРАЇНА
Наша славна Україна, 
Наше щастя і наш рай, 
Чи на світі є країна 
Ще миліша за наш край?

І в щасливі й злі години 
Ми для неї живемо. 
На Вкраїні й для Вкраїни 
Будем жити й помремо.
В. Самійленко
 

РІДНЕ
Україна – рідний край,
Рідне поле, зелен гай,
Рідне місто й рідна хата,
Рідне небо й рідна мати.
Я. Скидан
 

ЦЕ МОЯ УКРАЇНА
Зацвітає калина,
Зеленіє ліщина,
Степом котиться диво-луна,
Це моя Україна,
Це моя Батьківщина,
Що, як тато і мама, одна.
А. Камінчук

НЕ ЗАБУДЬ!
Ще малий, але ж сміливець —
Сам біжить у гай...
Ти, мій хлопче, українець —
Те запам'ятай.

Ще мала, а по барвінок
Вже ходила в гай...
Ти, дівчатко, українка — 
Тож не забувай. 

Вирина стежина рідна 
З теплої трави... 
Мати наша — Україна, 
Не забудьте ви.
В. Терен

У РІДНОМУ КРАЇ
Одна Батьківщина, і двох не буває, 
Місця, де родилися, завжди святі. 
Хто рідну оселю свою забуває, 
Той долі не знайде в житті.

У рідному краї і серце співає, 
Лелеки здалека нам весни несуть. 
У рідному краї і небо безкрає, 
Потоки, потоки, мов струни, течуть.

Тут мамина пісня лунає і нині, 
Її підхопили поля і гаї. 
Її вечорами по всій Україні 
Співають в садах солов'ї.

І я припадаю до неї устами, 
І серцем вбираю, мов спраглий води. 
Без рідної мови, без пісні, 
Без мами збідніє, збідніє земля назавжди.
М. Бакая

УКРАЇНА
Дужче і дужче кругом 
Пісня гримить солов'я. 
Гори мовчать над Дніпром 
Це — Україна моя. 

В небі шумлять літаки, 
Коні залізні — в полях.
Гордим розливом ріки 
Цвіт весняний по садах. 

Світлі ідуть матері, 
Зір їх красою сія. 
Сонце і пісня вгорі, 
Це — Україна моя.
В. Сосюра


ЖУРАВЛИК
З далекого краю,
З далеких світів
Журавлик на крилах
Додому летів,
Минав океани,
Ліси і моря,
Вдивлявсь крізь тумани:
- Чия це земля,
Чиї це долини,
Чиї це луги,
Чию це калину
Гойдають вітри!
Впізнав батьківщину:
- Моя це земля,
Моє тут гніздечко
І мова моя.
Л. Пилип’юк

МІЙ КРАЙ
Україна — край мій рідний 
Від Кавказу по Карпати, 
І веселий, і свобідний, 
І великий, і багатий. 

Де є в світі кращі ріки, 
Як Дністер, Дніпро-Славута? 
Хто покине їх навіки, 
Тому в серці вічна смута.

Де є в світі кращі гори,
Де таке повітря свіже?
Де шумлять так гарно бори
І хвилює спіле збіжжя?

Де ясніше сонце світить,
Де гарніше зорі сяють?
Де ж солодше пахнуть квіти —
Як у нашім любім краї!
Р. Купчинський

З ТОБОЮ
Послухай, як струмок дзвенить,
Як гомонить ліщина.
З тобою всюди, кожну мить
Говорить Україна.

Послухай, як трава росте,
Напоєна дощами,
І як веде розмову степ
З тобою колосками.

Послухай, як вода шумить – 
Дніпро до моря лине, -
З тобою всюди, кожну мить
Говорить Україна.
П. Осадчук

ПРО НАШУ УКРАЇНУ
Ми дуже любим весь наш край,         
І любим Україну,                                 
Її лани, зелений гай,                           
В саду — рясну калину.

Там соловейко навесні
Співає між гілками:
Та й ми співаємо пісні -
Змагається він з нами!
М. Познанська

МАТИ-УКРАЇНО!
Перше наше слово з нами повсякчас, 
Мати-Україно, ти одна у нас! 
Ниви і діброви, і садів окрас — 
Рідна мати Батьківщино, 
Ти ж одна у нас!

Хай же мир і дружба поєднають всіх, 
І дзвенить дитячий безтурботний сміх. 
Нам зоріє доля світла і ясна. 
Рідна мати Батьківщино, 
Ти ж у нас одна!
М. Сингаївський

ПРАПОР
Прапор — це державний символ 
Він є в кожної держави; 
Це для всіх — ознака сили, 
Це для всіх — ознака слави. 

Синьо-жовтий прапор маєм: 
Синє — небо, жовте — жито; 
Прапор цей оберігаєм, 
Він — святиня, знають діти. 

Прапор свій здіймаєм гордо, 
Ми з ним дужі і єдині, 
Ми навіки вже — народом, 
Українським, в Україні.
Н. Поклад

ПРАПОР
Синій, як море, як день, золотий —
З неба і сонця наш прапор ясний.
Рідний наш прапор високо несім!
Хай він, уславлений, квітне усім!

Гляньте, на ньому волошки цвітуть,
Гляньте, жита в ньому золото ллють.
З жита й волошок наш прапор ясний.
З неба і сонця, як день весняний.
О. Олесь

НАШ ПРАПОР
Небеса блакитні
Сяють з глибини,
А пшеничні й житні
Мерехтять лани.

Образ цей не зблідне,
Хоч минуть жнива.
Це знамено рідне – 
Злото й синява.

Прапор наш, як літо,
В сонці майорить.
По долині – жито,
По горі – блакить.

Прапор наш – не битва,
Не рушничний дріб:
По горі молитва,
По долині – хліб.
Д. Павличко

ПІД РІДНИМ ПРАПОРОМ
Стань під прапор синьо-жовтий — 
Стяг відважних прабатьків, 
Доторкнися позолоти 
Запорозьких козаків, 

Доторкнися голубизни 
Патріотів-вояків. 
Стань під прапором Вітчизни 
Серед гордих юнаків. 

І засяє над тобою 
Найдорожче із клейнод, 
Шануватимеш з любов'ю 
Рідну армію і флот, 

Будеш гордим за чесноти 
Героїчних прабатьків. 
Стань під прапор синьо-жовтий 
Запорозьких козаків.

ГЕРБ
Наш герб — тризуб, 
Це воля, слава й сила; 
Наш герб — тризуб. 
Недоля нас косила, 
Та ми зросли, ми є, 
Ми завжди будем, 
Добро і пісню несемо
Ми людям.
Н. Поклад

УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР
Вітер весняний на площах
Стяг український полоще,
В прапорі – просинь небесна,
Золото поля чудесне.

ТРИЗУБ
Наш герб — тризуб. У ньому сила          
Отця небесного і сина.                             
Уважно придивись до нього —               
На Духа схожий він Святого,                  
Що голубом злетів з небес     
І у людських серцях воскрес.
Тризуб, немов сім'я єдина,
Де тато, мама і дитина
Живуть у мирі і любові
На Україні вольній, новій.
В. Паронова

РІДНА ХАТА
Різні в світі є країни, 
Різні люди є у світі, 
Різні гори, полонини, 
Різні трави, різні квіти. 

Є з усіх одна країна, 
Найрідніша нам усім, 
То — прекрасна Україна, 
Нашого народу дім.

Там шумлять степи безкраї, 
Наче вміють говорити, 
Там ясніше сонце сяє, 
Там солодше пахнуть квіти. 

Різні в світі є країни, 
Гарні є і є багаті, 
Та найкраще в Україні, 
Бо найкраще в рідній хаті.

Я - УКРАЇНКА
Я - українка! 
Горджуся й радію, 
Що рідною мовою 
Я володію,
Шевченковим словом 
Умію писати 
Слова мелодійні 
І вірші складати.
Я - українка! 
Живу в Україні, 
На вільній, єдиній 
Моїй Батьківщині,
Де все мені в радість: 
Ліси і садки. 
Озера й річки,
І глибокі ставки,
Лани неосяжні, 
І гори, й долини, 
Цвіт білосніжний 
У лузі калини. 
В душі моїй солодко 
Грає сопілка, 
Бо я з України, 
Бо я - українка!
О. Василенко

Я ДИТИНА УКРАЇНСЬКА
Я дитина українська,
Вкраїнського роду,
Українці – то є назва
Славного роду.

Україна – то край славний,
Аж по Чорне Море,
Україна – то лан пишний
І степи і гори.

І як мені України
Щиро не кохати?
Мене ненька по-вкраїнські
Вчила розмовляти.

І як мені України
Щиро не любити?
Мене вчили по - вкраїнські
Господа молити.

За свій рідний край і нарід
Я Господа молю:
Зішли, Боже, Україні
І щастя і долю!
Ю. Шкрумеляк

* * * 
Я живу на Україні,
Де річки, озера сині, - 
Чиста в них вода, прозора,
В дно глибинне світять зорі.
Найгарніші наші села,
Люди мудрі і веселі,
Хати білі, чепурненькі,
Діти всі такі гарненькі…
Маки в полі червоніють,
І волошки ген синіють,
Всі сади таки плодючі,
Огороди всі родючі.
Наша Україно мила,
Донька я твоя щаслива.
Г. Камісарова

УКРАЇНСЬКИЙ ВІНОЧОК
Зробила я віночок 
Із квітів та стрічок, 
Піду в нім танцювати 
Веселий гопачок.

Віночок український 
У райдужній красі. 
У нього в нашій школі 
Закохані усі.

Хоч квіти паперові, 
Та їхні кольори 
Дарують гарний настрій 
Всій нашій дітворі.

Я лагідно торкаю 
Цю ніжність і красу. 
Свою веселу вдачу 
До кожного несу.
В.  Кленц

УКРАЇНСЬКИЙ ВІНОЧОК
У віночку нашім 
Різнобарвні квіти — 
Символ України 
І дарунок літа. 
Тож усім на нього 
Подивитись любо: 
Гілочку зелену 
Узяли у дуба, 
Квіточку любистку, 
Щоб усіх любили, 
У барвінку листя, 
Аби довго жили. 
Чорнобривців квіти, 
Щоб чорніли брови, 
Кетяги калини — 
Для краси й любові.
У вінок вплітають 
Колосочки жита, 
Щоб могли багато 
І в достатку жити. 
А в червонім маку, 
Що цвіте у полі, 
Кров людей, пролита 
У боях за волю. 
Є ще різні квіти 
В нашім ріднім краї, 
Їх веселе літо 
У вінок вплітає.
Л. Савчук

УКРАЇНІ
Україно,
Ти - сонце весняне, 
Моя рідна, моя золота... 
Твої древні задумані храми, 
Старовинні чудесні міста –
Ніби в казці, де час зупинився, 
Щоб усе, що було, пригадати: 
Тихі співи і танці вогнисті, 
Щебетання в садку біля хати, 
І тумани, і роси краплисті, 
І героїв славетних життя, -
І мале босоноге дитя, 
Що біжить радо з піснею в поле 
І сміється, хоч ніженьки коле!..
Я. Черняк

ПІСНЯ
Живи, Україно, живи для краси, 
Для сили, для правди, для волі!.. 
Шуми, Україно, як рідні ліси, 
Як вітер в широкому полі.

До суду тебе не скують ланцюги, 
І руки не скрутять ворожі: 
Стоять твої вірні сини навкруги 
З шаблями в руках на сторожі.

Стоять, присягають тобі на шаблях 
І жити, і вмерти з тобою, 
І прапори рідні в кривавих боях 
Ніколи не вкрити ганьбою!
О. Олесь

ПІСНЯ ПРО УКРАЇНУ
Дівчина-калина 
В білому віночку 
Вийшла із хатини, 
Стала на горбочку.

А як заспівала 
Солов'їно-дзвінко — 
В лісі розстеляла 
Килими з барвінку.

Золотила ниву, 
Голубила небо, 
Дітвору щасливу 
Кликала до себе.

Кличе всіх щоднини 
До краси і згоди 
Пісня України, 
Що єдна народи.
М. Гринчук

ЯК ТИ ЛЮБИШ УКРАЇНУ
— Як ти любиш Україну, 
Мій маленький друже?
— Нашу рідну Україну 
Люблю дуже, дуже!

— З Україною нікого 
В світі не боюся.
І щоранку я до Бога 
За неї молюся.

Щоб була щаслива, дуже, 
Щоб була багата. 
Я люблю її так дуже, 
Як маму і тата.
О. Лупій

УКРАЇНА МОЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ
Україна моя починається 
Там, де туга моя кінчається, 
Край дороги, як пісня чаїна, 
Починається Україна.

Україна моя починається 
Там, де палуба грізно хитається, 
Там, де в клекотах Чорного моря, 
Б'є панцерник у царство горя.

Україна моя починається 
Там, де панство навіки кінчається, 
Де смереки у вільних Карпатах, 
Як ракети, стоять на чатах.

Україна моя починається 
Там, де доля моя усміхається, 
І, як небо, як даль солов'їна, 
Не кінчається Україна.
П. Осадчук

КРАЇНА МОЯ — УКРАЇНА
Мої нескінченні дороги 
Сплелися, мов доля моя, 
Я знову вернув до порога, 
Де батьківська рідна земля.

Країно моя — Україно, 
Ще пращурів пам'ять жива, 
Знайома тут кожна стежина, 
І сонце мене зігріва.

Хай пісня твоя, Україно, 
Злітає, як птах у блакить, 
А мова твоя солов'їна 
У кожній оселі звучить.

Піду у садочок вишневий, 
Послухаю спів солов'я, 
Там ранок зустріну рожевий, 
Тобі я вклонюся, земля.
Ф. Пантов

МАЛЕНЬКА ВКРАЇНОЧКА
А я дівчинка маленька, 
Україна — моя ненька... 
Край Карпатський — батько мій  - 
Любий серцю, дорогий.

В мене стрічка у косичці, 
Файні квіти на спідничці,
З гір водичка у відерці, 
А Вкраїнонька у серці.

Через річку, через поле 
Я піду по стежці в гори 
І смерічці заспіваю, 
Як я землю цю кохаю.

Хай почує спів мій пташка 
І замріяна ромашка, 
І усі карпатські села, 
Бо щаслива я й весела.
І. Тучак

МОЯ УКРАЇНА
На росах, на водах,
На всіх переходах
Курличеш мені в журавлиних ключах,
Моя Україно,
Родима країно,
Ясні небеса в материнських очах.
Я чую твій голос,
Пшеничний твій колос
У душу мені засіває зерно.
Моя Україно,
Колиско-калино,
Пізнати тебе мені щастя дано.
З тобою розлука —
Гірка моя мука,
Печаль журавля без гнізда в чужині.
Моя Україно,
Білявко-хатино,
З твойого вікна світить доля мені.
М. Ткач

СОНЯЧНИЙ ДІМ
Привітний і світлий наш сонячний дім,
Як радісно й весело жити у нім.
Тут мамина пісня і усмішка тата.
В любові й добрі тут зростають малята.
Дзвінка наша пісня до сонечка лине:
«Мій сонячний дім — це моя Україна!»
А. Німенко

РІДНИЙ КРАЙ
Де у світі кращі гори, 
Де таке повітря свіже, 
Де шумлять так гарно бори, 
І хвилює спіле збіжжя? 
Де ясніше сонце світить, 
Де гарніше зорі сяють, 
Де ж миліше пахнуть квіти, 
Як у нашім любім краї?
М. Підгірянка

ПІСНЯ ПРО УКРАЇНУ
Я йшов лугами навпростець, 
Де трави у коліно, 
Знайому пісню вітерець 
Співав про Україну.

Шуміли в ній бори, ліси 
І грали десь цимбали, 
Козацькі давні голоси, 
Мов з-під землі, лунали.

І моря чорного прибій 
В кайданнім передзвоні 
Я чув у пісні вітровій 
У себе біля скроні.

Ловив я звуки на льоту 
В повітрі голубому 
І вивчив пісеньку оту 
Дорогою додому.

І поки йшов я поміж трав 
По молодому листу,
З верби сопілку змайстрував 
Зелену, голосисту.

Тоді вдихнув пісенний звук 
У дудочку вербову, 
Озвався гай, озвався луг 
На ту правдиву мову.

Шуміли в ній бори, ліси 
І грали десь цимбали... 
Уже й пташині голоси 
Ту пісню підіймали.

Затихнув я, бо йшов здаля. 
Дай, думаю, спочину... 
Аж чую - вся моя земля 
Співа про Україну.
П. Засенко

* * * 
Зацвітає калина,
Зеленіє ліщина.
Степом котиться диво-луна.
Це моя Україна,
Це моя Батьківщина,
Що, як тато і мама, одна!
А. Камінчук

ДОБРИЙ ДЕНЬ, МАТУСЮ УКРАЇНО (Пісня)

Добрий день, матусю Україно!
Сходить сонце радості й добра.
Україно, я твоя дититна,
Крапелька великого Дніпра.

Приспів:
Україно моя, золоті твої поля,
Небо ніжно-голубе, що під ним усе цвіте.
Яблуневі сади і смерекові ліси,
Ніжна пісня солов`я - рідна матінка Земля.

Не дивись, що я така маленька,
Час мине - я швидко підросту
І усю любов свого серденька
Я тобі в дарунок принесу.

Приспів:
Україно моя, золоті твої поля,
Небо ніжно-голубе, що під ним усе цвіте.
Яблуневі сади і смерекові ліси,
Ніжна пісня солов`я - рідна матінка Земля.
Слова і музика: Н. Рубальської.